Поміж рядками. Юлія Шеко

Чтение книги онлайн.

      – Здається, перше травня – день міжнародної солідарності трудящих. – не зрозуміло навіщо поправляю його я.

      – Справді? – він вдає подив, хоч я й усвідомлюю, що це лише невдала спроба завести зі мною знайомство.

      – А втім, хіба не байдуже?

      Чоловік сідає навпроти та протягує мені цукерку у кольоровій обгортці.

      – Хочете? У них найсмачніші солодощі, котрі не знайдеш ніде у місті. Я приїжджаю сюди, аби скуштувати їх – шкода тільки, що не можна купити наперед з десятка зо два. Вони виробляють лімітовані партії…

      Я бачу як він хнюпиться, але не розумію усієї трагедії його ситуації. Може, варто розповісти йому свою?

      Він бачить, що я ніяк не реагую на його невмілі залицяння, тому підбирається з іншого боку.

      – Ви давно тут живете?

      – Не дуже, – коротко відповідаю я, бажаючи, щоб ця розмова якнайшвидше закінчилася.

      – А я з самого народження, – пояснює він мені. – Люблю це місто. Хоч воно й далеко від столиці – як у плані відстані, так і у плані розвитку – я обожнюю його. Знайшов тут улюблену справу, добре заробляю, маю багато друзів та родичів. Я не гонюся за ілюзорними здобутками чи не живу в надії стати суперзіркою, як це робить більшість наших мешканців. Чи варто промінювати тихе, провінційне життя на кубло отруйних гадюк у столиці?

      Я занадто голосно зітхаю і він розуміє, що втомлює мене. Я бажаю, аби піді мною зараз відкрився портал і я відлетіла у інший світ або хоча б до своєї тимчасової квартири. Принаймні там мені ніхто й ніколи не набридає.

      Я бачу як на шибку починають падати дрібні краплини дощу. За лічені секунди вони перетворюються у неймовірну зливу, яка разом із брудом змиває усі мої сподівання позбутися нового знайомого.

      Я підіймаюся з-за столу та, вибачившись, прямую до вбиральні. Зможу пересидіти там з хвилин десять-п'ятнадцять. Може, тоді він зрозуміє, що я не налаштована на спілкування із ним?

      Над вмивальниками висить довге дзеркало. Місцями потріскане та заляпане мильним розчином, воно відображує мене у всій красі. Я чітко бачу глибокі синці під очима, які мов спалахи феєрверків горять на блідому обличчі. Бачу кожну зморшку, яку донедавна й не підозрювала у себе, помічаю висохлу, змучену шкіру. Невже я можу когось приваблювати у такому вигляді?

      Я обережно виходжу з туалету і озираюся довкола. На щастя, чоловік уже зникнув, залишивши по собі коротку записку: «Я все одно так легко не здамся». І номер телефону. Не обмірковуючи, я жмакаю папірець та кидаю його назад на стіл. Мені не потрібні нові знайомства та, особливо, нові романи. Я ще й від старого не оклигала.

      – Чому ви не захотіли з ним спілкуватися? – обурюється Андрій Іванович після моєї стислої розповіді на його банальне питання «що нового?».

      У його вустах воно звучить по-іншому, адже він вимагає від мене подробиць та хоче знати СКАЧАТЬ