Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

      – Я не ідіот! – знову заявляє він. – І годі читати мені безглузді нотації! В практичному житті я розуміюсь краще, ніж ви. Я волію загинути з честю, аніж удаватись до сумнівних спекулянтських методів, щоб вижити. Поки я відповідаю за продаж товару, я вестиму справи за давнім порядним звичаєм! Я знаю те, що знаю, і поки що цього вистачало і вистачить надалі! Підло псувати людині радість від вдалого продажу! Чом ви не залишились краще зачуханим учителем?

      Він хапає капелюх і вибігає з кімнати, грюкнувши дверима. Нам видно крізь вікно, як він важко перетинає подвір’я своїми товстими кривими ногами. Велосипедні защіпки на холошах надають йому напіввійськового вигляду. Генріх поспішає до ресторанчика «Квітка», куди він завжди вчащає.

      – Цей обиватель, цей садист хоче мати радість від торгівлі! – сердито кажу я. – Як можна торгувати такими речами, як ми, інакше, ніж з благочестивим цинізмом, коли бажаєш уберегти свою душу? А цей лицемір хоче мати радість від спекуляції покійниками і вважає це своїм законним правом!

      Ґеорґ сміється.

      – Бери гроші й ходімо. Ти ще не передумав купувати собі краватку? Тоді поспішаймо. Сьогодні тобі вже не підвищать платні.

      Ґеорґ бере чемодан з грошима і байдуже ставить його в кімнату поруч з конторою, в якій він ночує. Я складаю свої пачки в коробку з написом: «Кондитерська Келлера – найкраще печиво, з доставкою додому».

      – Ризенфельд справді приїде? – питаю я.

      – Так, він прислав телеграму.

      – А чого він хоче? Грошей? Чи запропонувати нам товар?

      – Побачимо, – відповідає Ґеорґ і зачиняє двері.

      II

      Ми виходимо надвір. Навальне квітневе сонце заливає нас, ніби випліскує з гігантської золотої чаші світло й вітер. Ми зупиняємось. Сад палахкотить зеленню, весна шелестить у молодому листі тополь, на кущах бузку розцвітають перші китиці.

      – Інфляція! – кажу я. – Ось тут теж вона – і найбурхливіша з усіх! Здається, навіть природа знає, що тепер рахують лиш десятками тисяч і мільйонами. Поглянь, які тюльпани! Який чистий білий колір, і який червоний, і скільки жовтого! А запах!

      Ґеорґ киває головою, принюхується й затягується бразильською сигарою: природа для нього вдвічі краща, коли він милується нею з сигарою в зубах.

      Ми дивимось на цю пишноту, відчуваючи на обличчях сонце.

      Сад за домом править нам одночасно й за виставку товарів. Там вишикувались надгробки, ніби рота бійців на чолі із струнким лейтенантом – чорним обеліском, що зайняв пост біля самих дверей. Це та сама річ, яку я радив Генріхові продати, – найдавніший пам’ятник фірми, її прикмета і чудовисько несмаку. Відразу за ним стоять дешеві маленькі надгробки з пісковика й цементу – пам’ятними для бідняків, що чесно й пристойно жили, тяжко працювали і, звичайно, залишилися ні з чим. СКАЧАТЬ