Іловайськ. Розповіді про справжніх людей. Євген Положій

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ відбувалося в світі, Кабан знав лише з розповідей медсестер і інтерна – все дуже погано, але нічого достеменно не відомо. З уривків фраз, які чув у коридорі від хворих і лікарів, він усвідомлював, що в Україну зайшла російська армія, укропи в оточенні, всіх їх уб’ють, тут буде «денеер», Путін нас урятує. Від таких новин Кабан став значно більше хвилюватися за дружину і доньку, ніж за себе: що з ними буде, коли росіяни окупують рідне місто? Він попросив Нюсю подзвонити дружині з локального телефону і повідомити, не вдаючись до подробиць, де він знаходиться і що з ним усе гаразд. Після 1 вересня періодично почав з’являтися мобільний зв’язок, і він сам двічі говорив із дружиною і матір’ю по телефону. Дружина зовсім не сердилася і навіть не буде убивати, як обіцяла, коли він повернеться, а, навпаки, буде любити і берегти, що Кабана, звичайно, дуже потішило. Рідні зв’язалися з Головним управлінням прикордонних військ, командуванням військової частини, СБУ, Червоним Хрестом, але скрізь відповідали, що нині ситуація в районі Іловайська критична, і найближчим часом їм нічим допомогти не можуть.

      Говорити без шумів і перешкод мобільним телефоном можна було лише з четвертого поверху лікарні, під самісіньким дахом. Ліфтом тут користувався лише медперсонал, та й боявся Кабан маленького закритого простору – відкриваються двері, а там, як у кіно, стоять сепари і посміхаються: «Де ти заховав свій кулемет, Кабан?» – або можна з кимось зіштовхнутися небажаним ніс до носа, наприклад, із головним лікарем. Навіщо людину ставити в незручне становище? Тому пересувався Кабан виключно сходами, і кожен дзвінок додому йому давався на півгодини лише вгору, не менше, і сімома потами. На свій номер дзвонити він, природно, забороняв, бо це всім відомо – невчасний дзвінок може коштувати життя. Вечорами Кабан у думках шукав шляхи порятунку, але вірних варіантів як і раніше, не знаходив. Якось, коли він повертався з процедур, у коридорі його схопив за руку чоловічок із паскудною пикою, у запраних штанях і драній сірій футболці:

      – Чуєш, погранцю, не квапся. Справа є, зайди сюди, – і потягнув за собою в палату. – Сядь на ліжко.

      Кабан обережно присів.

      – Чуєш, погранцю, ти додому хочеш? – зашепотів паскуднопикий. Кабан, розглядаючи жовте облізле вухо співбесідника, енергійно кивнув. Розмова йому не подобалася. – Так той, мій братело, він той, тебе може вивезти. А то водять тебе тут дівки, водять, а що з того? Прийдуть наші, знайдуть тебе – кінчать, як пити дати. Давай, бійцю, двадцять тисяч гривень – і ти удома. Давай, я завтра виписуюся, сядемо утрьох на «дев’яточку» – і поїдемо. Я виведу, не сци.

      – Двадцять тисяч? Та звідки такі гроші?

      – Я знаю? Хай удома збирають і передадуть. Життя – така річ, воно дорожче коштує, еге ж? Я тебе завтра за господарчим блоком в обід почекаю, там, де ти куриш із медсестрою, усік? Тільки гроші тут, на місці, передоплата, ги.

      Кабан не став одразу відмовлятися СКАЧАТЬ