Іловайськ. Розповіді про справжніх людей. Євген Положій

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ми входимо з боку села Кобзарі підозріло легко, без жодного пострілу. Як і казав Семен, на нас тут не чекали. Швидко зайняли і зачистили кілька кварталів приватних будинків, батальйон закріплюється і розставляє дозори по периметру. Штаб і базу розташовуємо в школі. Ми не зустріли тут поки що жодного сепаратиста, а всі місцеві мешканці сидять у погребах і не наважуються навіть голови підняти, не кажучи вже про вийти надвір – постійно тривають обстріли з обох боків.

      Шева ривком відкриває двері погреба, я кричу вниз:

      – Всім вийти з піднятими руками! Зброю кидати на землю перед собою! – палець на спусковому гачку, в руці – граната. Якщо відчую щось підозріле, я обов’язково кину її вниз.

      З погреба виходять тільки жінки, діти і бабусі. Вони дуже бояться нас, для них ми – карателі, бандерівська наволоч.

      – Усіх, кому за шістдесят, ви розстріляєте, – абсолютно серйозно розповідає про наші плани мила бабуся в білій хустинці. – А тих, кому за п’ятдесят, заберете в трудові табори Коломойського.

      Проте вони щиро здивовані тим, що майже всі «карателі» говорять російською, і не готові сприйняти цей факт, як очевидну даність, підозрюючи нас у лінгвістичному шахрайстві.

      – Ви звідки самі? Навіщо до нас прийшли? – кидають у нас мирні запитання, як шматки багнюки. Вони голодні та злі.

      Деякі бійці називають міста і селища Донбасу, звідки вони родом, показують свої паспорти з реєстрацією, і місцеві починають потихеньку розслаблятися, ще кілька хвилин спілкування – і крига скресає, і вони вже беруть їжу, яку ми пропонуємо.

      – Вони, якщо не всі, то відсотків на вісімдесят – точно проти нас, – каже Шева, розкладаючи сухпай перед тим, як лягти відпочивати. Це наш перший прийом їжі сьогодні, мій перший сніданок на червоній землі Донбасу. Звісно, не така вона вже й червона, але й не така і чорна, як у нас однозначно. Проте ночі тут – наче вугілля, чорніше «Чорного квадрата».

      – Навіщо нам це місто? Ця земля? Це просякле випарами повітря? Що нам тут робити? На нас тут ніхто не чекає. Вони ж не люди, вони – телеглядачі, у них – Кісільов головного мозку! – ділюся я враженнями після спілкування з місцевими мешканцями.

      – Перевиховувати, – зло каже Шева і пробиває дірку в консервах скумбрії. Звідти, шиплячи, б’є фонтан олії. – Тільки так – таборами Коломойського. А якщо серйозно, то лікувати «лікарською» ковбасою, задобрювати гарними зарплатнями, одурманювати наколотими апельсинами і давати закусювати цукерками Порошенка – в прямому і кривому сенсах. Телеглядачі – вони також люди, вони смачно попоїсти хочуть. І це – наша земля, і неважливо, якого вона кольору. Через пару днів побачимо, що ти заспіваєш!

      Насправді це не смішно – тут, на українській землі, нас, громадян України, більшість місцевих вважають ворогами. Та парадокс у тому, що саме через таких, як вони, ми й знаходимося тут. Якесь замкнуте коло. Шева зі мною не погоджується. Позіхаючи, СКАЧАТЬ