Осінні узори. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      Вона сиділа в мене на колінах і щебетала:

      – Мама пішла по дрова на базар. Кожний день так ходить, бо газу ще не провели, а тато тільки вночі приходить. Я маю багато пластиліну. Він уже засох, бо я не вмію ліпити. На, розімни і зліпи мені ляльку.

      Я м’яв пластилін, а вона не вгавала:

      – Я тепер завжди сама вдома. Тато часто зовсім не приходить, а мами вдень немає. Але мені нудно лише тоді, коли киця засинає. В тебе нема киці, а в мене є… А вона так багато спить. Мама спить дуже мало, бо пізно лягає, а рано встає… Мені вже шість років, дядьку. Я скоро піду до школи. Буду добре вчитися, щоб ніхто не називав мене дурною.

      – А хто кого так називає?

      – Вчора тато кричав на маму, що вона нічого не розуміє. Кинув у неї книжкою. А мама сьогодні дала мені, бо сама не має часу читати. Тільки книжка нецікава, без малюнків.

      Розмову перервав скрип дверей. Увійшла мати. В куток поклала оберемок дров. Я підійшов, подав руку. Збентеження, легке дрижання руки і тінь страху в глибоких очах зрадили її на один лише мент. Але зараз же вона спитала спокійно і навіть холодно:

      – Ви до чоловіка?

      – Ні, мене запросила Любка.

      Мовчала. Я підвівся.

      – Пробачте, не подумав, що вам буде прикро.

      Вона спалахнула, сльози мало не бризнули з її очей, але все це тривало тільки мить.

      – О ні, мені приємно, – прошепотіла жінка, не підводячи очей.

      – Можна мені буде ще зайти до Любки?

      – Краще – ні…

      – До побачення.

      Мені ніхто не сказав й слова на прощання, ніхто не провів до дверей. Та коли я був уже внизу, за мною, мов вихор, помчалась Любка, вона повисла в мене на шиї, міцно притискаючись до грудей, спрагла батькової любові.

      Я цілував її личко. В коридорі ридала мати. Вона вже не в силі була володіти собою.

      Я перший раз у житті повертався багатим. Я втікав, не обнявши навіть матері, боявся, що наберу надто багато щастя і розгублю його по дорозі.

      І аж дома зрозумів, що воно, те моє щастя, подароване поцілунком дитини і сльозами матері, вросло коренем на чужій ниві, і ніхто ніколи не збере його плоду.

      Я не міг заходити в їх дім, але не міг і без них. Мені потрібні були вони, їм був потрібний я.

      Не сміючи заходити до хати, я ждав на вулиці, заглядав у вікна, годинами, мов безумний, стояв на розі, щоб побачити її.

      Врешті я її побачив. Сьогодні ввечері вона сама вийшла на вулицю й покликала мене в коридор.

      – Так не можна далі, – говорила. – Я бачу… Не приходьте, не приходьте більше, бо це нестерпно. Це нестерпно!

      Вона безсило горнулася до мене, мовчки благала не кохати її, мовчки просила прощення за своє кохання.

      Я спитав:

      – Як ви будете жити?

      – Тепер мені буде легше… – І не боронилася від моїх поцілунків.

      Просила, щоб я вже йшов.

      – Тільки з вами.

      – О, СКАЧАТЬ