Поза межами болю. Осип Турянський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ усе загасить, усе розіб’є, розтрощить та кине у тьму небуття, в безодню нічогості?

      Вже довго вони блукають по албанських безвістях.

      Два невідступні товариші: голод і мороз ведуть їх на стрічу смерті.

      В останніх днях загніздився в їх душі третій і найтяжчий ворог: безнадійність.

      Від десятьох днів вони вже нічого не мали в устах.

      Нема вже диких овочів, ні трави, ні хопти, ні кори з дерева.

      Тіло з них майже зникло.

      Останки обшарпаного одіння висять на них, мов купа брудного й замерзлого лахміття на кістяках.

      Ноги, опухлі з голоду й зимна, здебільшого обвинуті онучами, які щораз розлізаються, доки зовсім не облетять.

      І не одна людина йде по замерзлому снігу босоніж.

      У них уже ледве видно сліди обличчя.

      Замість щік дві ями, мов дві глибоко розкопані могили.

      Лице покрите, здається, не шкірою, лиш якоюсь чорно-сірою, землистою поволокою, що схожа на пліснь у грибів.

      На лиці кожної людини довга борода, розкуйовджена, помервлена, як помарнілий, розтоптаний бур’ян на розораній скибі.

      – Очі сховалися глибоко в лобі.

      Шукають душі, щоб разом із нею покинути останки тіла, нужденну, розвалену тюрму.

      Одні очі погасли, другі блищать гарячковим огнем і виразом недалекого божевілля.

      Коли одна людина гляне в лице другій, здригається.

      Відвертається з жахом, а тремтячі уста шепчуть:

      – Смерть…

      Лиш деякі сліпі люди не видять смерті в обличчях других.

      І не мають втомлені очі людей на чому спертися, ні на чім відпочити.

      Шукають неба.

      Та неба немає.

      Тільки байдужа і скам’яніла гроза чорних хмар наче посилає їм лише одну думку:

      «Смерть».

      Очі відвертаються від неба і блукають по безкрайньому морі сірих хмар над безоднями.

      А те море бездонно сумне, безмежно безнадійне.

      І очі людей ховаються ще глибше в ямах і замикаються.

      І шукають у замученій душі світла.

      Але й душа окута, мов цвинтарним муром, сумом ночі й холодом смерті.

      І тоді остання життєва сила, остання туга розбиває кайдани дійсності.

      Свідомість бунтується проти безтямного болю й нужденності буття й западає в сон.

      Замучені голодом, морозом і безсонними ночами, вони попадають у сумерк півсвідомості, яка хвилями зникає, то знов деколи переходить у повну несвідомість.

      І їх уяву огортає серпанок сонячних привидів і божевілля.

      Їхня свідомість похожа тепер на сонце.

      Пливуть малі й більші хмарки, в меншій то дальшій віддалі від себе і притемнюють та заслонюють його на мент або на довшу хвилину.

      Аж насуне велика чорна хмара й заступить сонце, може, не все.

      І за чим життя людей тужило, за чим їх душа СКАЧАТЬ