Зимові дерева. Василь Стус

Чтение книги онлайн.

      Сиве небо обрієм пролилося.

      Лиловіє Труханів острів.

      І Дніпро у моїх очах,

      катери і автомобілі.

      І не розхлюпати себе,

      і не витримати,

      за тамбережні гони

      серця не виплескати.

      Гримить радіо. Надсадне тріщать сороки.

      Натужно здіймається автобус угору.

      А ти відкритий – для всіх чотирьох вітрів,

      відкритий, як шлюз,

      з котрого

      не витікає вода.

      Жалами витягнулись трамваїв гальма.

      Човен моторний, задерши ніс,

      полишає чорну розбіглу тінь.

      Баржа – під жовто-зеленими вогнями,

      за баржею – жовтувата вода.

      Вижовкни, світе мій,

      споловій мою душу, ранній,

      хай запізно омолодитись,

      та зарано ще – старіти.

      Вижовкни, світе мій,

      від води і від берега вижовкни,

      споловілим піском упади

      на захмелену душу,

      поки я, мов баржа, обважнений,

      як шлюз з невитіклою водою,

      поки пізні плавці на воді —

      застряглими спогадами у горлі.

      Бронзові, як жарини,

      з давнини, з теміні упокореної

      вихопляться ліхтарі,

      як півні з прохолоди.

      Ліхтарі – то про тишу вистояну,

      ліхтарі – то про спогад вистражданий,

      ліхтарі – то трішечки теплоти,

      а більше туги.

      А тобі ж хіба до тужінь?

      Ти даремно не увіруєш в доброчесність,

      у власну не увіруєш глупоту,

      в те, що всі твої совісті і гризоти

      вигадані, як злодії ночі.

      Вони обкрадають тебе,

      вигадані з тобою живуть

      (ждуть, принишклі,

      поки засвітяться ліхтарі),

      потім накочуються

      і п'ють з тебе душу:

      присмоктами хвиль,

      присмоктами недолюбленого,

      присмоктами незбагненного,

      присмоктами недопитих спогадів.

      А ти не бережешся, ні?

      А ти – не бережешся?

      Думаєш – вистачить на віки?

      На рік бодай – вистачить?

      Не муч мене.

      О не муч,

      річко спогадів,

      забуття мого,

      річко тиші.

      Сиве небо, пролите обрієм,

      витишений Труханів острів,

      тамбережні колючі присмерки —

      то все не кожної ж миті

      западає, виповнюючи

      тебе наче шлюз, із котрого

      ніколи не витікає вода.

      О що то – єдність душ? О що то – щирість?

      Довіра? Приязнь? Що то є любов?

      То рівновага звички. Скам'яніле

      здивовання, подовжене в віки.

      … і тільки те? а вглибленння чуття?

      а самороздаровування – замість

      самозбереження? а крик добра —

      ці щедрі іскри самопрозрівання?

      хіба ж це тільки проблиски німі

      духовностей, посивілих з печалі?

      аж ні? кажи – аж ні? Кажи – занадто

      ми передовіряємо себе

      тому, чому наймення ще немає,

      але яке вже суть значить свою

      на помежів'ї шалу? але ж правда?

      Подумалося – спокій задубів,

      замерз – і, як чавун, ані прогнеться,

      (твердиня віри, мовити б). А ми —

      кладем свої немудрі головоньки

      і тішимося. Неба доброта

      не поминає нас. Не поминає.

      А скажеш – син і вірю: син! А смерк —

      біля воріт, з-за рогу ледь прогляне —

      і голову до узголів'я гну,

      і гнусь душею, поглядом, губами

      туди, де, ніби глечик молока,

      синок колишеться в своїй колисці,

      скидаючись СКАЧАТЬ