Тигролови. Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тримали попід руки, апатично і байдуже допомагаючи пройти останній пруг землі… Може, взагалі останній шмат життєвого шляху.

      І ось тут нагло зчинився алярм! На самім краєчку землі нагло зчинився алярм.

      Коли всі вилізли і стояли вже на землі, начальник повів очима по масі людей, а тоді прожогом побіг до вагона, до того середнього вагона:

      – Многогрішний!!!

      Мовчанка.

      – Многогрішний!!!

      Мовчанка. Ніхто не відповідав: «Я», і ніхто не відповідав: «Григорій». Мов ужалений, начальник підскочив, вихопив пістоля і стрибнув до вагона, – порожньо. Вибіг перед велетенський людський натовп і зарепетував:

      – Ложись!!! – і закипів брудною, скаженою лайкою.

      Юрба апатично лягла в пилюку ниць.

      – Многогрішний!!!

      Начальників крик звучав люто і водночас благально, – не то він погрожував, не то він кликав, просив. Нема…

      На команду варта заметушилась навколо порожнього ешелону і по всій території. Зі станції задзвонили телефони… Стрільці та їхні пси обшукали всі кутки, всі діри й закапелки на станції та навколо, – нема. Собаки нишпорили разом із своїми «сотрудніками», накидаючись на випадкових людей.

      Нема.

      Нарешті було знайдено «секрет». Та не знайдено самого збігця. Всіх лежачих перерахували – всі є. Нема лише одного. А виявлений «секрет» був такий: у вагоні, у тім, середнім, тридцять другім, знайдено сліди диверсії – чотири дошки були двічі перерізані ножем упоперек. Над буфером. Саме там, де того найменше можна було сподіватися. Тільки арештант, тільки той, хто має надлюдське терпіння і надзвичайну волю, може проробити таку роботу. Тож на те пішло багато ночей. Тож різано, либонь, від самого Уралу і пильно масковано вдень. Потім вийнято… Ясно! Той божевільний, той маніяк вистрибнув… Так, вистрибнув на ходу поїзда.

      Стрибнув у певну смерть, але не здався. 99 шансів проти одного було за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув.

      – Диявол!.. Диявол!!! – кипів начальник етапу; беріг він – і не вберіг, пильнував, як ока, – і марно. І душила його скажена лють. Ще одне йому було зрозуміло: хтось допомагав, хтось заклав знову діру і замаскував пильно.

      – Встать! – гримнув начальник. Всі встали. Всі стояли, похиливши голови, намагаючись не дивитися на начальство, щоб не показати очей, так раптом і так дивно змінених.

      – Хто допомагав?!

      Мовчанка.

      – Тридцять другий вагон!.. Згною!.. Роздавлю!.. Хто допомагав?!

      Тихо. Тридцять другий вагон відокремили. Біля 60 людей стало окремою купкою.

      – Хто спільник?!

      Люди стояли понуро, схиливши голови. Мовчали. Але в кожного тіпалося серце. Не від страху, ні, від буйної радості. Від злобної радості та й від гордості за того «диявола», за того сміливця. Вони знали, як і де він стрибнув. Далеко звідси. Викинувся вночі зі скаженого поїзда.

      Але ніхто не пустив і СКАЧАТЬ