Груші в тісті. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

      Пригоди новітнього Швейка

      На відміну від своїх друзів, які майже всі відкосили з армії, прикинувшись хворенькими на всю голову, я мужньо відслужив цілий рік, як і належало в той час після інституту. Мене намагалися переконати зіграти ролю вар’ята, але перспектива пробути зо два місяці на Кульпаркові якось не всміхалася. А треба було всього лиш звернутися до психіатра і розповісти про якусь свою манію, наприклад, про манію рахування.

      – Розумієте, пане доктор, я все рахую. Де б не йшов. Бачу штахети – рахую, бачу дерева – рахую, бачу горобців – рахую… Я не можу ні про що інше думати.

      Але це треба було робити не під час медичної комісії, а заздалегідь, а вже на медичну комісію можна було прийти з довідкою про перебування у закладі для божевільних і отримати комісію.

      Каюсь – треба було так і зробити, бо рік, який я пробув в армії, був для мене втрачений. Потрапив я у залізничні війська пізньої осені 1976-го – майже у двадцять п’ять. В такому віці армія сприймається тяжко, але вдача пройдисвіта далася і тут взнаки. Перші два місяці ми пробули в «учебці» в Москві, а відтак опинилися у Харкові. З першого дня я почав «шлангувати», і коли командир батальйону поцікавився, чи хтось мав справу з кіно, я відразу зголосився, збрехавши, що навчаюся заочно у Москві на сценарних курсах. Командир дуже втішився і запропонував мені написати сценарій учбового фільму. Фільм уже був готовий, і сценарій до нього був, але командир хотів чогось цікавішого, а не тупого газетного репортажу, от я два місяці й працював над сценарієм. Місцем моєї праці була гарнізонна бібліотека, мене ніхто не рухав, я не ходив «строєм», не маршував, не мив казарму, я жив собі, як на курорті. Єдине, що мені дошкуляло, – команда «падйом!» Зриватися за командою, мчати СКАЧАТЬ