Груші в тісті. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ які ви вже встигли надійно забути, починають зринати, наче роздуті потопельці, із дна пам’яті. І хочеться тоді їх проказувати знову, але вже вголос, так, аби ніхто крім неї не второпав потаємного змісту.

      Я налив собі вина, одним духом вихилив і вискалив свої чудові зуби до Іри. Щоб я здох, вона була нічим не гірша за Наталю. Я хочу сказати, вона була навіть краща. Вона була просто класна дівчина. Усмішка не сходила з її пухкеньких вуст.

      – Ви художник? – спитала вона. – Нам Тенгіз про вас уже все розповів.

      Наталя усміхнулася з підступним виразом. Мабуть, у її голівці визрівала зараз одна-єдина думка: що вона висловить Славкові за те, що підсунув їй цього… цього… та що там кривити душею – пройдисвіта.

      – О ні, далеко не все, – засміявся Тенгіз, усе тісніше притискаючи до себе Наталю.

      А вона, стерва, й не пручалась. Навіть навпаки. Тоді я теж підсунувся до Іри і запропонував брудершафт, щоб перейти на «ти». Ми вихляли вино з переплетеними руками, після чого вона хвилини три жувала мої вуста. Очі мої у цей час зизили в бік Наталі. Поганий приклад заразливий – вони цілувалися взагалі без брудершафту.

      «Я мала тільки одного хлопця!» Уявляєте? Я ледь не повірив!

      Іра була тепла і затишна, я б із задоволенням звився клубочком у неї на колінцях і заснув.

      – Тут вам не бордель! – проскреготів суворий голос.

      Над нашим столом нависла зловісна туша буфетниці. Тенгіз спокійно витяг з кишені троячку, поклав їй до кишені і спитав:

      – А так?

      – Та добре вже, – ліниво махнула рукою і важко покривуляла на своїх жиляках.

      У «Кентаврі» ми просиділи до вечора і добряче зголодніли, а що час був зустрічатися з поляком, то разом подалися до готелю «Львів». Уже здалеку ми помітили знайомий газик, який стояв перед рестораном.

      – Засідка, – сказав Тенгіз. – Дівчатка, йдіть до ресторану, займіть столик і замовте нам що-небудь на свій смак. А ми ще одну маленьку справу маємо в готелі.

      – Нічого собі! – здивувалася Наталя. – Ми замовимо, а ви не прийдете.

      – Ображаєш! На, – і Тенгіз вручив їй п’ятдесят «крабів».

      – Ну, це інша річ.

      Ми з байдужим виглядом продефілювали біля міліціонерів і зайшли в готель. Поляк на нас уже чекав. Номер його був завалений товаром. Окрім джинсів, джинсових сорочок і спідничок різних кольорів, були ще й светри, колготи, хустини. Весь цей турецький «самопал» пишався ярликами відомих фірм, але був для нас вигідний, бо коштував дешево, а що призначався для рагулів, котрі на фірмових речах не тямили, то навар передбачався суттєвий.

      Ми хутко добили торгу, і Тенгіз навіть викупив у поляків дві велетенські торби, які ми вщерть натовкли шматами.

      – Мусимо наш гешефт обмити, – сказав поляк, ставлячи на стіл пляшку «Житньої».

      Ми випили, та наші чола від цього не прояснилися, – нас мучила думка, як це все добро тепер винести з готелю до авта.

      – У вас проблеми? – СКАЧАТЬ