На полі смиренному. Валерій Шевчук

Чтение книги онлайн.

      – Щось хотів мені сказати, Єреміє? – спитав почесний старець.

      – Велике диво сьогодні побачив! – сказав Єремія.

      – Завжди бачиш дива. – Ігумен поставив супроти Єремії маленькі чорні очка. – Самі дива, отче, бачиш, чи не забагато їх?

      – Це диво особливе, – звів кошлату бороду Єремія. – Біс був сьогодні поміж нас.

      – Біс? – перелякано згукнув ігумен.

      – Бачив його в образі купця, – сказав Єремія, і очі його погасли: прикрив він їх повіками…

      Був він справді старий і ветхий деньми і побачив сьогодні метеликів, які раптом покрили храм. Тріпотіли сріблястими крильцями – білий сон ламав старця, адже ніхто не знав, скільки він прожив. Казали, що йому триста літ і що прийшов він у монастир отакий старий і білий, а пострижене волосся зібрав і навіщось береже. Біле отож було в нього все: борода і вуса, брови і шкіра обличчя. Особливо вражало те, як стіна, обличчя: біля чорної мантії, свити й куколю воно палахкотіло. Через це і видива з'являлися йому так часто: сьогодні побачив рій білих і зелених метеликів, які довго кружляли довкола нього. Але потім вони попропадали, після чого він, може, і в сон запав, але прокидався щоразу, як тільки виходив із церкви хтось з братії.

      – Купець той був у білому плащі, – сказав Єремія, – і ніс під полою букет квітів. Він ішов крадьки, ледве торкаючись носками черевиків підлоги. Відривав квітку від букета і кидав на спини братії, особливо тих, хто не співав заутреню, а тільки для показу розкривав рота. Ті квіти і звуться так, як треба: ліпки. Відривав квітку від букета і кидав. І кому прилипала квітка до одежі, похитувався такий і ледве не падав. Позіхав, тоді вигадував причину, йшов до вашої милості і тікав із церкви.

      Старець аж повітря вихукнув – так багато довелося йому сказати, але очі при цьому засвітилися і заграли, як весняна вода.

      – Жоден із них не повернувся назад, у церкву, – сказав урочисто старець, – всі вони спати пішли…

      …Ходив купець у білому плащі, виймав квіти і кидав на спини, співців, і прилипали ті квіти й п'янили, а купець тихенько сміявся, прикладаючи до рота долоню; бачив це лишень Прозорливий Єремія, такий старий, що йому ніхто й літ не міг перелічити, а ті, котрі зараз спали в келії, снили гріховні сни, бо росли їм із заплющених очей і з рота ті ж таки ліпки, можливо, вони дарували ті квіти пишнокосим красуням, хоч були самі ченцями…

      Ігумен стояв супроти Прозорливого, його очі вряди-годи туманіли: сон накопичувавсь у них на денцях. Полікарп тримав на вустах тонку, як нитка, усмішку: він, як Єремія, спати не хотів. – Те, що розповідає отець Єремія, достойне великої уваги, – сказав Полікарпу ігумен. – Треба буде нам зібрати братію, і хай повість він їй про своє видіння. На тих, хто піддався диявольській силі, ми покладемо покару, а ти впишеш цю історію до Патерика.

      Полікарп схиливсь у поклоні, а ігумен рушив із церкви. Він ледве пересував хворі ноги, і Полікарпові була немала СКАЧАТЬ