Через кладку. Ольга Кобилянська

Чтение книги онлайн.

      – Чому не були ви оноді на вечірку? – спитав я її одного разу з нашого зільника, спираючись коло білих штахет, за котрими в свойому саді стояла вона і з найбільшим спокоєм з наймолодшим братом, хлопчиною, може, 12–13 літнім, заїдала порічки.

      – Бо не мала охоти, – відповіла вона, не поглянувши на мене і вкладаючи в уста китицю червоних гарних порічок.

      – То жалуйте. Ми чудово бавилися. Не оповідала вам ваша сестра? Вона чи не найбільш з усіх паннів гуляла[7].

      – Нехай гуляе, – відповіла. – Вона любить гуляти. А я не хочу. Впрочім, і не знати, з ким могла би я там гуляти! – додала, все ще не підводячи очей до мене, неначе сама до себе говорила. – Як нас кілька дівчат зійдеться, ми дуже добре між собою бавимося. А найліпше люблю з панною О. К. гуляти. Але тепер її тут нема. Виїхала до кревних, а відти пізніше за границю.

      Я поглянув на неї зчудовано.

      – Як то, – опитав, – не було з ким гуляти? А мужчини для чого? Хіба на те, щоб, як кажуть, панни іміж собою самі гуляли? Невже ж це правда, панно Маню, що про вас говорять?

      Вона глянула перелякано на мене.

      – Що говорять? – спитала.

      – Що ви не любите мужчин і завзята емансипантка. Вона всміхнулась, а відтак, мов опам'ятавшись, додала сухо й звисока:

      – Завзята я? – ні… але…

      – Але… панно Маню, не любите мужчин? Вона знов глянула на мене гарними молодими, майже дитячими очима і сказала, обійшовши перше питання:

      – Танець люблю… навіть дуже люблю…

      – Може, найліпше навіть solo[8] гуляти?

      Вона поглянула на мене, але знов, як перше, трохи згорда, мов караючи мене за іронію, і не відповівіши нічого, почала наново пильно порічки збирати, причім погладила свого малого брата мовчки по голівці.

      – А я ще колись з вами погуляю… – зачепив я її, стараючись заглянути в її гарні очі, котрих вона консеквентне не підіймала, неначе в тій хвилині зв'язувала грубий вузол. Вона не обзивалася.

      – Панно Маню! Ви гніваєтесь на мене? – спитав я спокійно, між тим коли в мені, бог зна чому, почало варитись. – Може, тому, що я сказав, що колись погуляємо?

      Мовчання.

      Вона набрала повний рот порічок і почала їх преспокійно заїдати, між тим коли малий її брат, обернувшись до мене, поглянув мені допитливо в очі.

      Я перехиливсь до нього.

      – Чи твоя оця сестричка, – спитав я його, – відповідав тобі, як ти її про що питаєш? Ти, здається, також мужчина, хоч поки що маленький ще герой.

      – Вона мені заївше відповідає, – відповів малий поважно і звернувся назад до свого заняття, зривати в малий кошичок гарні червоні овочі.

      – Це значить, що лиш я тої ласки недоступний, – сказав я, випростовуючись. – Що ж, треба з тим фактом помиритись… – І, доторкаючись злегка капелюха, збиравсь я відходити.

      – Пождіть, пане Олесь! – одізвалася нараз СКАЧАТЬ