Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

Чтение книги онлайн.

      – Отож-бо й воно, що «але»… – перейшов на серйозність Кодаковський. – А що там про донецький випадок уже нанюхав?

      – Поки нічого. Ще не нюхав. – Лисиця ледь усміхнувся. – Тільки принюхуюсь.

      – Думаєш, що схожий з «кузнецовськими»?

      – Хтозна. Це поки єдине, що я можу поставити поряд.

      – Івасюка ж теж знайшли з виколотими очима. Казали так. Я справи не бачив. Якщо хочеш, можу запрягти моїх орлів. Хай прошерстять архіви. Може, щось, десь, колись… Тільки з тебе пляшка.

      – Та нема питань, – зрадів Лисиця. – Буде й дві. Ще й закусь. Аби лиш допомогли… «Око – дивитися». Може, причина в цьому? Ніби логічно.

      – Ванґа, правда, й без очей бачила, – «штрикнув» логікою Кодаковський.

      – Гм… Це точно, – погодився задумливо Богдан. – А може – ритуал який сатанинський? Цієї чортівні ж зараз повно.

      – Усе може бути, – обережно мовив офіцер. – Особливо ж – коли тикаєш пальцем у небо. Без фактів це шикарне спалювання часу. Правда, результатів – як мишачих сліз. А! Згадав! Он років п’ять тому на Єреванській таке було… Жінці-слідчому підкинули в сумці голову її викраденого перед цим чоловіка з відрізаним язиком і виколотими очима. Кажуть, то була помста за розслідування справи про чорних трансплантологів. Ось так.

      – Ого! Багато-таки може людина. І дивувати не перестає.

      – Думаю, й не перестане, – сумно сказав полковник. – Є в душі нашій темній іще стільки всього, що не одному розумнику очкастому роботи вистачить. На ціле життя.

      – Влучно, – мовив професор. – Ти, як завжди, мудрий.

      – Не перехвали.

      – Не буду. Ти ж мені ще потрібен.

      – Здогадувався я, – почав удавано плакати Трев[3], – що ти через меркантильність свою зі мною якшаєшся… Але думав, що помилявся. А тепер…

      – Актором, Євгене Миколайовичу, ти завжди був поганим. Казала ж колись незабутня Римма Леопольдівна, що талантів тобі відважено небагато, але юристом станеш непоганим.

      – Помилилася мудра бабуся, – перестав удавати комедіанта Кодаковський. – Я став міліціонером.

      – Та я в курсі. Але – непоганим.

      – Непоганих міліціонерів не буває. Є просто міліціонери. І погані міліціонери. Все. Я сказав.

      – О’кей. Не сперечатимусь… А я в Донецьк зібрався.

      – Я так і думав. Де не посій, там і вродишся.

      – Ти теж не перехвали.

      – Ха! Тебе цим не зіпсуєш. Стиглий гарбуз. Із твердою скоринкою. Але перед поїздкою – забіжи. Деякі контактики підкину. Є там у мене знайомі…

      – Обов’язково.

      – Ну, бувай.

      – Буватиму. Ти теж. Хай здоровиться.

      Лисиця заховав мобільного до чорної сумки. Із написом «ARMANI». Стильний, «метросексуал».

      – Оформляти СКАЧАТЬ