Коли ще звірі говорили. Іван Франко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чи не прудкіший, а тобі глузувати не дозволю. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше від тебе до того пенька добіжу.

      – Що? що? що? – здивувалася Лисичка. – Ти хотів би зі мною наввипередки бігати?

      – Не тільки побіжу, а хоч ти на один скок спереду ставай, то я швидше тебе на місці буду, – мовить Рак.

      Побилися вони об заклад. Стала Лисичка на один скок поперед Рака, а Рак учепився їй кліщами за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж курява здіймається. Добігла до пенька та й кличе:

      – А де ти, Раче? Нічого не чути.

      – Ну, Раче, де ти там? – ще раз кличе Лисичка та й обернулась хвостом до пенька.

      – Та ось де я! Давно вже жду тебе, аж трохи за пеньок забіг.

      ЯК ЛИСИЦЯ САМА СЕБЕ ПЕРЕХИТРИЛА

      Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й спіткала його тяжка пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в ту хвилину йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього:

      – Дядечку, голубчику! Змилуйся на до мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гоняться, хочуть мені віку вкоротити.

      Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, кинув собі на плечі та й несе. Аж надбігають ловці-молодці.

      – А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братика?

      – Ні, не бачив.

      Ось вони й побігли далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із мішка обзивається:

      – А що, пішли вже мої гонителі?

      – Пішли.

      – Ну, тепер випусти мене на волю! Чоловік розв'язав мішок і випустив Вовчика-братика на волю. А той і говорить:

      – Ну, чоловіче, тепер я тебе з'їм.

      – Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди врятував, а ти мене з'їсти хочеш!

      – А що, чоловіче! Це так у світі ведеться: старе добро забувається.

      Бачить чоловік, що діло погане, та й говорить:

      – Ну, коли так, то ходімо далі! Звернемося до звірів, хай розсудять. Коли скажуть по-твоєму, то нехай по-твоєму й буде: з'їси мене.

      Пішли далі. Зустрічають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить:

      – Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Оце я врятував Вовчика-братика з тяжкої пригоди, а він хоче мене з'їсти. – І розповів усе, як було.

      Кобила подумала, подумала та й мовить:

      – Вовкова правда, чоловіче! Я жила у господаря дванадцять літ, робила на нього з усієї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постаріла і до роботи стала нездатна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з'їли. Оце вже я тут тиждень днюю і ночую і жду не діждуся, поки прийдуть вовки та й роздеруть мене. Так-то, дядечку, старе добро забувається.

      – А бачиш, моя правда! – крикнув Вовк. Засумував чоловік і почав «просити Вовка, щоби пошукати їм ще другого судді. Вовчик погодився. Ідуть, ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього звертається зі своїм ділом. Розповів йому все, як було. Пес подумав, подумав та й каже:

СКАЧАТЬ