Бот. Ґуаякільський парадокс. Максим Кидрук

Чтение книги онлайн.

      – Записуйте: 067-30-36-14. Код Намібії – 264.

      – Це його приватний номер?

      – Я цього не казав. Це номер телефону католицької місії у Ґрутфонтейні, Намібія.

      Лаура сторопіла:

      – Ви з мене насміхаєтесь?

      – Анітрохи.

      – Е… Ви впевнені, що ми говоримо про одного й того самого Ріно Хедхантера?

      Судячи зі зміни тембру, чоловік на протилежному кінці дроту посміхнувся:

      – Звісно, що не впевнений. Звідки мені знати, про кого ви запитуєте?

      – Двометровий здоровань, білий, широкі плечі, брюнет. Накачаний. Багато й смачно лається.

      – Ну… – під опис підпадало чимало південноафриканців.

      – Шрам! – несподівано згадала Лаура. – Глибокий шрам на щоці, що тягнеться аж до підборіддя. А ще татуювання на лівому… ні, пробачте, на правому плечі – носоріг, що мчить уперед, нахиливши голову.

      – Тоді це Ріно, без варіантів, – упевнено підтвердив чоловік. – Двох таких Африка не витримала б.

      – І… – Лаура завагалася. – Він відповість за номером, що ви мені продиктували?

      – Можливо. Я не телефонував за ним, але, повторюю, Ріно запевнив, що його можна буде знайти за цим номером. Зателефонуйте, дізнайтесь. У будь-якому разі це все, що я маю.

      – Дякую, ви дуже мені допомогли!

      – Радий чути. На все добре, – у динаміку залунали короткі гудки.

      Відразу телефонувати вона не стала. Спочатку, не випускаючи телефону, схилилася над клавіатурою, відкрила Google й у рядку запитів набрала Grootfontein. Швидко пробігла очима дві перші статті, переглянула кілька фотографій. Ґрутфонтейн виявився невеликим, напіваграрним, вічно заллятим сонячним сяйвом містечком на північному заході Намібії з населенням 24 тисячі жителів.

      Лаура зиркнула на папірець із записаним номером і почала натискати на кнопки. Після сьомого чи восьмого гудка їй із гідністю, без поспіху відповіли:

      – Алло.

      – Доброго дня, пане! Я говоритиму англійською?

      – Ja, мефрау, – неквапливий співрозмовник почав відповідати на африкаансі, проте до кінця фрази виправився та перейшов на англійську: – Я вас слухаю.

      – Моє ім’я Лаура Дюпре. Чи можу я поговорити з Ріно Хедхантером?

      Із трубки долинуло театральне покашлювання, після чого чоловік невпевнено уточнив:

      – Вам потрібен преподобний Ріно Ґроббелаар?

      – Ні, ні! Я шукаю не препо… – Лаура затнулася. Вкотре згадала, що п’ять із лишком років тому, впродовж атакамської кризи, жодного разу не чула справжнього прізвища Ріно. Ґевал, що називав себе Хедхантером, цілком міг бути Ґроббелааром. Але преподобний? Нісенітниця! Співрозмовник цього, певна річ, не бачив, проте її кругле обличчя витягнулося. – Я перепрошую, як-як ви сказали?

      – Я погано розчув прізвище, що ви назвали. Можу покликати преподобного Ріно СКАЧАТЬ