Чорне Сонце (збірник). Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ храму, на місці якого колись давно стояла церква Святої Марії Магдалини, а я вже заходив до кабінету Григорія Олександровича Чекаленка: здоровенькі були, давно не бачилися.

      7

      За цей час, що ми не бачилися, Григорій Олександрович помолодшав, посвіжішав (ніхто не діяв на нерви) і його сиві вуса підківкою загнулися вниз, як у Назара Стодолі. Навіть райдужні оболонки в його очах відмолоділи, у них світилася якась загадкова лукавинка.

      Григорій Олександрович чемно розпитав мене про наші полкові справи, про Широкине, Лебединське, потім сказав, що Путіну ніколи не взяти Маріуполь, бо в цьому місті не те коріння, що він думав. Московська розвідка тут явно прорахувалася і підвела під дурного хату не лише Путіна, але й весь російський народ.

      Я не вступав у дискусію. Для маріупольця це була прогресивна думка.

      Але спитав:

      – Ви впевнені?

      – Так, – сказав Чекаленко. – Вони ніколи не візьмуть Маріуполь, я в цьому переконаний, бо, крім усього, ще маю шосте чуття…

      Я запитував його зовсім про інше, але й ця відповідь мені сподобалася. Особливо про шосте чуття. Його, це чуття, не можна мати постійно. Воно відкривається в людині – і то не в кожній – лише за виняткових умов. У нашій сотні шосте чуття чи, певніше сказати, третє око було відкрилося у Хунти. Хунта – це легенда нашого полку, найкращий у світі фехтувальник на шаблях, боєць, який самотужки вийшов з іловайської пастки. Хунта розповів, що коли біг містом, то раптом сталося диво: він наперед бачив, де яка вуличка, де яка стежка, де який паркан, ворота і лаз-перелаз. Біжу, каже, й знаю, що он за тим поворотом буде аптека, а там далі школа, спортивний майданчик, садок… Біжу – так і є, так і є, Господи, все точнісінько так, як мені уявлялося, хоч я ніколи в житті там не був. А на одному подвір’ї, через яке перебігав Хунта, мав бути злющий-презлющий пес завбільшки з теля, справжнісінький вовкодав, якого наперед бачив Хунта, але вибору в нього не було, мусив перейти це подвір’я, і він справді побачив велику, як голуб’ятня, буду, а в ній сидів велетенський пес-вовкодав, проте він і не гавкнув на Хунту, навіть не писнув, тільки сумно поглянув услід. «Видно, той барбос на нашому боці», – сміявся Хунта уже в шпиталі, бо третє око хоч і врятувало йому життя, та не вберегло від поранення. Не така то була катавасія, щоб вийти геть сухим із води, казав Хунта, але от що цікаво і прикро: у шпиталі шосте чуття його покинуло. «Видно, воно приходить разом із небезпекою, – зробив висновок Хунта. – І що ви мені не кажіть, але є в людині якась вища сила, є, є, вона, ця сила, захована не тільки над нами, але й у нас самих».

      Яким було шосте чуття у Григорія Олександровича Чекаленка, я не знаю, та він мені сьогодні подобався, цей майже однофамілець (з різницею в одну літеру) великого мецената Євгена Чикаленка. А потім мені здалося, що це шосте чуття відкрилося і в мене, бо Григорій Олександрович раптом спитав:

      – А ви читали спогади Євгена Чикаленка?

      – Так, – сказав я.

      – І про кацапів читали? – зрадів він.

      – Про кацапів щось не пригадую, – збрехав я.

      Мені СКАЧАТЬ