Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка). Галина Вдовиченко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка) - Галина Вдовиченко страница 15

Название: Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)

Автор: Галина Вдовиченко

Издательство:

Жанр: Современная зарубежная литература

Серия:

isbn: 978-966-14-9970-5, 978-966-14-9969-9, 978-966-14-9966-8, 978-966-14-9249-2

isbn:

СКАЧАТЬ чого хлiба не спечеш… – пiшла я на новий виток.

      Менi страшенно, як у дитинствi, захотiлося вiдгадати. Проте жоден варiант, який спадав на думку, не пiдходив. Мала дивилася з ледь помiтною iронiєю в чорних очах-тернинках. Дiвчинка була впевнена, що я не вiдгадаю. I саме тому стало зрозумiло, що вiдповiдь лежить на поверхнi. Це не вода, не вогонь, не борошно, не руки – це щось таке, чого не помiчаю, не бачу. Ба бiльше: зараз почую слово-вiдгадку i зрозумiю, ось вона, найправильнiша серед iнших не менш правильних вiдповiдей. Але цiєї хвилини, сама, без пiдказки маленької дiвчинки, не можу знайти вiдповiдi. I мучитимусь, якщо вона не скаже.

      Семирiчне дiвча терпляче давало менi можливiсть здогадатися. Ми мовчки дивилися одна на одну.

      – Без скоринки, – сказала вона. – Хлiба не спечеш без скоринки.

      …Довго не могла заснути. Згадалися часи, коли Олег був байдужий до алкоголю. Вiн колись не пив взагалi. Навiть коли хлопцi-однокурсники пiд’юджували, лише вiджартовувався, горiлки до рота не брав, хоч веселився не менше вiд них. Одного разу розповiв менi про винайдений ним принцип сполучених посудин: коли поруч п’янiють iншi, у того, хто не п’є, теж виникає стан сп’янiння. Штучного. Якщо дихнути в трубочку або здати кров на аналiз, вони засвiдчать, що людина не твереза. Я тодi вiрила в усi його байки. А згодом почала навiть правду сприймати за брехню.

      Наскiльки неможливо було Олега вмовити випити за компанiю, настiльки неможливо стало згодом зупинити. Вiн швидко наздогнав тих, якi пили помалу, але щодня. I впевнено їх обiйшов, опинившись далеко попереду в змаганнях з «лiтрболу», як сам казав. Поступово горiлка витиснула всi його сильнi риси – вiдвертiсть, упевненiсть у собi, потребу в розвитку. Оковита виявилась ревнивою спiвмешканкою, їй потрiбен вiн був увесь, без залишку… Я програла змагання iз нею.

      Або Олег не захотiв бути переможцем.

      …Встала рано, кiлька хвилин по восьмiй. Почула за вiкном дзвiнкi звуки сокири та й вийшла на двiр iз думкою: рано встаю i добре висипаюсь. На ґанку завмерла…

      У променях сонця сипалося з дерев сухе напiвпрозоре листя, летiло навскiс, нiби лапатий жовтий снiг. Розвiшану на мотузцi бiлизну – простирадла, пiдковдри, наволочки – розгойдувало й напинало вiтром. Прищiпки були не пластмасовi, а дерев’янi, сiрi вiд багаторiчного перебування пiд сонцем та дощами. Майже такими ж давніми, як висока рогачка-патик, вiдполiрована руками до блиску, вона пiдпирала мотузку посерединi. Бiлизна трiпотiла вiтрилами, театральною завiсою вiдкривала й закривала щербатий паркан з понищеними верхiвками штахетника. На кожну дощечку настромлено лiтровi слоїки. Довгий ряд чисто вимитих банок губився пiд гiлками яблунi. Панi Оля казала вчора, що закручуватиме опеньки на зиму – видно, розпочала пiдготовку. Хто рано встає, тому Бог дає.

      Марiя йшла назустрiч із порожньою мискою. В усiх, крiм мене, ранок був у розпалi.

      Я пiдiйшла до бiлизни на мотузку, понюхала напiвсухе простирадло. Пахло свiжим кавуном і дитинством.

      Марiя розреготалася, запитально кивнувши менi: що, мовляв, робиш?

      – Яка рiзниця! – я не спiшила вiдходити вiд бiлизни. – Яка то велетенська рiзниця… мiж бiлизною, висушеною в електричнiй сушарцi, як у мене СКАЧАТЬ