Крила кольору хмар. Дара Корній

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Адо. – Вона дивиться на мене з легким докором, мовляв, ти мене взагалі чуєш? – Який паспорт? Яка ніч? Думаєш, нас так легко відпустять? Дива не буде…

      Крити нічим. Тим більше, що я, на відміну від неї, чую кроки в коридорі, котрі впевнено наближаються до нашої в’язниці. Слух у мене від народження – наче радар. Без особливого бажання злізаю з підвіконня. У голові крутяться рядки пісні, що її так необережно згадала Іра:

      Я ненавиджу вас,

      Ненавиджу, люди,

      Це ви винні в тому,

      Що дива не буде… [2]

      5. День

      – Яка ще молодша сестра по батьку?! Ви не помилилися адресатом, шановний? Старша, може, десь і є, не сперечаюся, всяке буває, однак не молодша. Мати казала, що батька вбили грабіжники. Бабуню називала божевільною, бо та мене переконувала, що його збила машина. Хай там як, а вже дві нечужі для мене людини, зрештою, рідна мати батька насамперед, в один голос твердять: батько мертвий. Є у мене молодший брат по матері – не заперечую, але й тільки.

      Він поглядає на мене з відвертим скептицизмом. Сплетені у вузол руки, довгі випещені пальці з доглянутим манікюром. Чомусь витріщаюся саме на них, і від їх доглянутості мені стає гидко. Тьху ти, знайшла коли гидитися. Чоловік впевнено та масно посміхається. Однак за мить до цього я ладна була заприсягтися, що його вільготна поза у зручному кріслі – фікція.

      Ковтаю слину. Хай йому грець! Що за розмови? До чого тут мої родинні зв’язки? І чому почали «допит» саме з мене? Хоча…

      Те, що вирішили почати з мене, а не з Іри, пояснити можна. Жену подалі спогад про розширені від страху зіниці дівки на зблідлому обличчі.

      Похапцем роздивляюся кімнату. Крім нас, у кімнаті нікого. Звісно ж, Господар не сприймає мене як небезпечного супротивника. Отже, охорона і зайві вуха йому не потрібні. Але все-таки, чому я тут? Невже річ тільки в родинних зв’язках? Бо зараз чоловік аніскілечки не придурюється і не грає. Йому справді кров з носа треба знати, як здоров’ячко та справи у моєї молодшої сестри? І, коли я чесно відповідаю, що вперше чую про щось таке, Господар розчаровано кривиться. Навіть незадоволено смикаються куточки його тонких вуст. Це ледь помітно, певно, мімічних зморшок стережеться.

      – Хм… Кажеш, що не знаєш про сестру? Дуже дивно, дівчино! Ада, здається? Принаймні це ім’я було на твоєму бейджику.

      Я ствердно киваю у відповідь. Він веде далі:

      – Я – Валерій Едуардович. То про всяк випадок, якщо призабула. Знаєш, рідні часто дурять своїх кревних. Особливо матері, особливо дітей і особливо у схожих ситуаціях. Краще сказати: помер татусь, і кінці у воду. Бо зізнатися, що він проміняв розумну та красиву тебе на хтозна-що, якусь примарну волю чи молоду коханку, а від дитини взагалі відмовився, – то треба мати мужність.

      Він підводиться зі зручного м’якого фотеля, підводиться неквапливо, навіть елегантно. Руки, якими він так любить СКАЧАТЬ