Карби і скарби. Посвіт карпатського світу. Мирослав Дочинець

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ долонями гостренькі крильцята лопаток. І губи її солодким опіком припечатали мої очі. Десь навісно гримотіло, та я не чув того, бо серце в грудях гриміло дужче.

      Я злизував з її личка дощову свіжість, хапав ротом гарячінь її дихання, м’якшив губами твердість її сосків, схожих на нестиглі плоди яперки. І сам нездержанно твердів у млосній дрожі.

      «Будеш моєю?»

      «А чи ти сліпий, не видиш?»

      «Ти багата, мені не рівня».

      «А ти вчений, мені не наречений».

      «Ти файна, як перша фіялка».

      «А ти розумний, як попова шапка».

      «Що з того?»

      «Краса до вінця, а розум до кінця».

      «Ти майстрова одиначка, а я безрідний копилець».

      «Ти панської крови, усі то видять. Від рівного дерева рівна й тінь».

      «Я твоя тінь. Відколи ті черешеньки промкнув, ходжу твоїм слідом».

      «А я літаю, як оте синє перце. Серцем літаю під синє небо».

      «А моє серце вколола терньом своїх очей. Навіки вколола».

      «Кедь уколола, то й погою, милий».

      «Як, солодка?»

      «А так!» – упивалася губами в мій рот, гейби хотіла виссати з мене весь дух. А я – її, аби наповнити ним себе на довгі літа, на цілий вік земний.

      Блискавки засвічували нам короткі свічі. Громовиця нам казала своє благословення. Небо кропило святою водою.

      …Лишився той гострий запах небесних кресал, мокрого волосся й лісової ягоди. Куди б не вела мене по світах невгомонна планида, той запах ішов за мною назирці. Як тінь її.

      Шугай

      Сонце пражило на полудень, коли мене завели в кам’яну хижу з дротяним визором без скла. Обабоки стояли тесані лавиці, а посередині – вкопаний у землю дубовий ковбан замість стола. Звисав іржавий ланець з каріками. До них тут уже не приковували, уже й не вішали нікого на дворовій шибениці. Тепер замість неї на горбі бовванів чорний трираменний хрест. Попри нього, бувало, ми їздили з дідом за ропою в Шандрово. Дідо брав уліво, бо коні сахалися того кургану, кусали вудила.

      Закля – так називали се місце, закляте місце. А моя темниця тоді була судовою темницею. Сюди звозили конокрадів, опришків і тих, хто переступав віру. Тут вони дочікувалися суддів з Хуста чи Мукачева. Тут же, на вулиці, їх вішали на конопляному мотузі. Бубнар скликав на церемонію людей, у церковці дзвонило. Коли злодіїв не було, хижа стояла без замка, бо подорожні туди боялися ступити, навіть коли їх заскакувала буря.

      Я був у розшуку і тепер мав чекати тут, коли з поліційної управи прийде рішенець по моїх документах. Нічого доброго не чекав. Залишалося хіба покласти свою журу в руки Господні. Принесли півхлібини і кендир води. Та їсти я не міг. Заважав сморід, кисло-нудний душок. Може, то був СКАЧАТЬ