тоді з Дідом Морозом, п’ятирічна дівчинка в оцупкуватій шубці, запах мандаринок і бузкового надвечірнього снігу, його блиск під ліхтарнями – а на тому боці, трохи далі, був, здається, кінотеатр (ранковий сеанс – із татом за руку – щось документальне, про мавпочок)? – А він і зараз там є, відказували їй із вимушеними примильними усміхами, з якими належить розчулюватися на вид чужого дитинства, і тільки він, кого потягнула, за руку, за собою – туди: «Поїхали до парку?» – «Куди скажете, пані, я весь ваш» (старовинний парк над річкою, наново, як промиті, випливлі з багаторічного туману кам’яні сходи, облущена балюстрада, ах, от звідки це в моїх снах! – і, о Боже коханий, ця струмуюча барва, це повільне, підводне світло, холоднувате, блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб алеї, дерева й лавочки, – таж це ним світяться мої кращі, найбільш мої вірші, – отже, також звідси?), – «Тут десь був тоді березовий місток», – «Він і зараз є – ходімо, покажу», – тільки він один не вдавав призвоїтого розчулення, взагалі нічого не вдавав, а мовчки, зосереджено й затято, думаючи й підмічаючи своє, пролапувався крізь її стан, як потім, ночами, крізь шийку матки, щоб нарешті видихнути: га, ось вона! – стояли над нерухомим плесом, встеленим ряскою кольору патини, «Дивись, – хитнув головою, – який дзен», – і раптом боляче стис її за плечі: «Слухай! Я люблю тебе і твій місток. А тобі – слабó?» – «Що саме?» – «Слабó сказати – я люблю тебе і твій дзен? Слабó – бо я для тебе людина з пейзажу: з цього пейзажу», – отоді-то й було спитати: а я – для тебе? Бо вона направду впустила його у свій пейзаж – у кожен зі своїх пейзажів, послідовно, крок за кроком, кінчаючи пенсільванським, і він, скерувавшись услід за нею («Остання моя любов», – хвалився приятелям: їй переказували, – а з неї випорскували рядки, як бульбашки повітря з легень потопельника: «Осінь. Раннє смеркання. / Твань – і кроки, як ґумові… / Ця любов – не остання, / Ти даремно так думаєш»), – пройшов крізь її територію, мов татарська орда, – зі свистом і гиком випікши майже з цілого обширу пам’яти, з усіх її головних осідків ту живильну, таємничо-мерехку любовну вологість, котру душа з року в рік назбирує в собі про запас: підґрунтові води, ненастанне й невловне на слух всьорбування-цмакання, чіпке запускання ворсистих корінців у темну глибину передсвідомости, в коридор, що зненацька відкривається – в рознятий простір спогаду: там завмирає дівчинка серед осінньої алеї, вперше зачувши, як стугонить за туманом далекий обрій, як світ кличе її, обіцяючи їй дорогу, от із тої дівчинки все й починається, і що б не було потім із тобою в житті, – воно цільне, воно держиться при купі доти, доки ти віриш тій дівчинці, доки вловлюєш у собі почутий тоді нею поклик, – бо всі так звані ідеали юности – то пусте, леді й джентльмени, пані й панове, forget іt,[34] вони приносяться ззовні, тим-то рідко хто й потрапляє зберегти їм вірність, ну й грець із ними, невелика втрата, утріть шмарклі, всі пожовані-пом’яті літами бородаті ліваки-шістдесятники, колишні хіппі, що
СКАЧАТЬ
