Таємниця. Юрій Андрухович

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ в нерішучості – не знаючи ще до ладу, рости їм і далі чи не варто. Саме тоді я трошки запізнався з цим особливим людським поріддям – міщанством Львова. Це колосальне явище, увесь цей бестіарій, цей безконечний і нерозв’язний пасьянс пліток, інтриґ, прихованих скандалів, шлюбних партій, хитросплетіння зрад, плекання чистоти альянсу, раси, конфесії, чогось там ще. Ти уявляєш – я міг стати частиною цього всього! Я міг з нею одружитися, ще тієї ж весни, цілком таємно від власних батьків, і увійти до цього двору таким собі 18-літнім принцом-зайдою, чужокровним парвеню, зеленим і недоумкуватим.

      Хоча в «Малій інтимній урбаністиці» ти начебто захищаєш цю львівську герметичність. Ти пишеш: «Завдяки цьому місто вижило, зберегло себе в найтяжчі часи. Львівські чутки і балачки – це такий спосіб взаємної підтримки. Бо справжні львів’яни – це велика родина, la familia, мафія, де всі підтримують одне одного своїми ненастанними пліткуванням, зацікавленням, заздрістю, ненавистю, котра межує з любов’ю, настирливою увагою. Він шалено живучий, цей Львів, недаремно ж він з родини котячих».

      Звісно, я й зараз його захищаю. Мені здається, я не сказав про нього жодного лихого слова!

      Що це було? Кохання?

      У кожному разі це було щось найпекучіше на світі. При цьому я свідомо вибрав утечу, знаєш? І не обов’язково тому, що на весну з неба впав розгніваним бойовим вершником джихаду Кольорук і заволав на всю силу своїх вельми прокурених легень: Бевзю! Дебіле! Втікай, поки не пізно, втікай! Але його мені якраз і не хотілося слухати, надто вже пафосно він хрипів на всю свою геніальну горлянку. Ні, я щось таке вичув сам, абсолютно сам. Занадто радикально це гралось – одруження. А може, нічого й не гралося?

      Загалом це надзвичайно цікаво – віяло шляхів. Ти начебто щоразу спотикаєшся перед якимось усе новим вибором, і ти його робиш, але стільки невипробуваного залишається позаду. Тобі не шкода всього того, чим ти не став? Скажімо, тим спеціально запрошеним з провінції принцом?

      Я так само не став тисячею інших осіб. Я не став офіцером радянської армії, бомжем, єговістським проповідником, інженером людських душ, мисливцем за черепами, серійним убивцею, викладачем Кама-Сутри, я ніколи не стригся у ченці і пішки не ходив на Тибет, я не сидів у в’язниці за гомосексуалізм чи бодай за розтрату казенних коштів, не кохався з негритянками чи бодай мулатками…

      Овва, а сцена в душовій з «Московіади»?

      Про це пізніше, гаразд? Зараз мені важливо сказати інше: ці художники з їхніми слайдами, німбами, плащами і платівками щоразу витягали мене з чергової біди – передусім Смичок, хоч і Вано теж. Тобто я, майже несвідомо, перейняв від них абсолютне знання про те, що у світі, де так багато зовнішнього, насправді є невичерпні резервуари внутрішнього – і в цьому внутрішньому можна сяк-так протриматися все життя, наче хробак СКАЧАТЬ