Червоний. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ інтуїцію. Дядько знав, що рано чи пізно його вирахують, та вже не зупинявся – хотів швидше звести почуте докупи та переправити через кордон, нехай навіть у сирому вигляді.

      Так, принаймні, говорила мені його вдова, називаючи мене Климком: «Розумієш, він був готовий до того, що його приймуть. Але, думав, це станеться на етапі, коли він почне шукати прямі виходи на тих, хто зможе передати рукопис по відпрацьованих каналах. Там напевне відстежували всі стежки, але ж однаково тексти залишали країну швидше, ніж КГБ ловив їхніх авторів. Він у одному прорахувався, Климку, – недооцінив того старого чекіста. Не подумав, що у свої вісімдесят заслужений працівник КГБ, орденоносний полковник Доброхотов, щось запідозрить і дасть маячок своїм молодшим колегам».

      Дядька, як вона думає, пасли десь півтора місяця. Очевидно, в КГБ вважали – Титаренко справді пов’язаний з дисидентами. Тож чекали, поки вийде на прямий контакт, щоб пов’язати відразу всю групу. Це вигідніше для чекістів – рапортувати про знешкодження антирадянського, та ще й націоналістичного угруповання, аніж затримувати одну людину. Проте Григорій на той час не мав жодного виходу на Захід, тож спочатку хотів завершити свою працю, а вже потім шукати потрібні контакти. Тому щодня після роботи, а по вихідних – з ранку до вечора, сидів за друкарською машинкою і передруковував рукописні нотатки.

      Дружина, між іншим, працювала разом із ним у редакції «Комсомольського гарту» друкаркою, та дядько відразу ж заборонив їй навіть наближатися до машинки. «Він казав: у разі чого на клавішах не знайдуть твоїх відбитків і ти завжди зможеш відмазатися: мовляв, нічого не знаю, писав якусь книгу, всі журналісти рано чи пізно сідають за романи, нікому не показував», – пояснювала тітка Оля. І, зрештою, той розрахунок виправдав себе: вона не пішла як спільниця.

      Очевидно, за їхньої відсутності в квартирі кілька разів робили обшук, припускала тітка. Бо як інакше пояснити, що за Титаренком прийшли саме тоді, коли він завершив передруковувати. Рукопис відразу конфіскували, шукали копії та заразом іншу заборонену літературу, навіть просили видати зброю, якої Григорій навіть в армії у руках і не тримав, бо служив у будівельному батальйоні – стройбаті. Але нічого, звісно, не знайшли, навіть зошитів: їх тітка Оля потай виносила з дому та ховала по різних закутках. Один – у матері, в селі, в льосі, через що його трохи повело від вологи. Другий – на роботі, серед старих газетних підшивок, складених у шафі машбюро, і туди, до того суцільного скупчення сірої пилюки не часто хтось наближався. Його вдалося заховати там, бо він був найтоншим, удвічі меншим від двох інших. Третій – на горищі їхнього будинку, від якого мала ключ. Вони жили на останньому, п’ятому поверсі, просто біля ляди, яка вела через горище на дах, тому тітку призначили відповідальною за ключ – ось так це називалося.

      Прочитавши рукопис, компетентні органи СКАЧАТЬ