Тіні забутих предків. Новели (збірник). Михайло Коцюбинський
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Тіні забутих предків. Новели (збірник) - Михайло Коцюбинський страница 22

Название: Тіні забутих предків. Новели (збірник)

Автор: Михайло Коцюбинський

Издательство:

Жанр: Зарубежная классика

Серия: Шедеври на всі часи

isbn: 978-966-14-2736-4, 978-966-14-0428-0, 978-966-14-1085-4, 978-966-14-2737-1, 978-966-14-2740-1, 978-966-14-2739-5, 978-966-14-2738-8

isbn:

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!..

      Світло коливалось од сміху і чаділо димом.

      Один за другим гості вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тісно.

      По обличчю мерця все розростались плями, наче затаєні думки його ворушили, безперестанку міняючи вираз. В піднятому кутику вуст немов застрягло гірке міркування: що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт…

      При сінешніх дверях вже цілувались.

      – А на ким висиш?

      – На Анничці чорнявій.

      Анничка буцім не хотіла і упиралась, але десятки рук випихали її з тісної юрми, і гарячі уста піддавали охоти:

      – Йди, дівонько, йди…

      І Анничка обіймала за шию того, що висів, та смачно цілувала в уста при загальних радісних криках.

      Про тіло забули. Тільки три баби лишились при нім та скорботно дивились скляними очима, як по жовтім застиглім обличчі лазила муха.

      Молодиці липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть смертельне світло і затертись образ мерця, вони охоче йшли цілуватись, байдужі до чоловіків, які так само обіймали та тулили чужих жінок.

      Дзвінкі поцілунки лунали по хаті і сплітались з плачем сумної трембіти, що все ознайомляла далекі гори про смерть на самотній кичері.

      Палагна не голосила більше. Вже було пізно і треба було прийняти гостей.

      Веселість все розпалялась. Робилось душно, люди пріли у кептарах, дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже псувався. Всі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди і реготались. Махали руками, гупали один одному в спину і моргали на челядь.

      Ті, що не містились у хаті, розклали на подвір’ї вогонь і справляли коло нього веселі грища. В сінях згасили світло, дівки дико пищали, а парубки душились од сміху. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця.

      Жовтий вогонь свічок притьмився в густому повітрі.

      Навіть старі приймали участь в забаві. Безжурний регіт трусив їх сивим волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилі пеньки зубів. Вони помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтіли. Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жіночий вереск роздирав вуха, гриміли ослони, зрушені з місця, і стукались в лаву, де лежав мрець.

      – Ха-ха!.. Ха-ха!.. – котилось од покуті до порога, і цілі ряди людей згинались од сміху удвоє, придушивши руками живіт.

      Серед писку і глоти нестерпуче коцкав десь «млин» дерев’яним клекотом згуків.

      – Що маєш молоти? – завзято вигукував «мельник».

      – Маємо кукурудзу… – пхались до нього дівки, і сварились між собою «жиди», приліпивши довгі бороди з клоччя.

      Тугий скруцак з рушника, мокрий і замашний, гатив з лускотом в спини направо й наліво. Від нього тікали, серед реготу й крику, перекидаючи стрічних, збиваючи пил і псуючи повітря. СКАЧАТЬ