Сповідь. Жан-Жак Руссо

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ могла заохотити мене продовжувати навчання. Тому єпископ і ректор семінарії втратили до мене цікавість і відіслали мене до пані де Варенс як непридатного навіть на те, щоб стати сільським священиком, хоча загалом, за їх словами, я був добрим і незіпсованим хлопцем; ось чому вона й не залишила мене, незважаючи на таку несхвальну думку про мене.

      Я урочисто повернув їй ноти, якими зумів так добре скористатись. Арія з «Алфея і Аретузи» – ось чи не єдине, чого я навчився в семінарії. Моя очевидна схильність до цього мистецтва навела матусю на думку зробити з мене музиканта. Обставини сприяли цьому: у неї, принаймні раз на тиждень, музикували, а соборний регент, що досить часто відвідував її, диригував цим маленьким концертом. Це був парижанин, пан Ле Метр, гарний композитор, дуже жвавий і веселий, ще молодий, непоганий із себе, не надто розумний, але дуже добрий. Матуся познайомила мене з ним; я прихилився до нього і сподобався йому, про все домовились і призначили йому платню. Коротше кажучи, я став у нього навчатися і провів зиму тим приємніше, що співоча школа була дуже близько від матусиного будинку. За кілька хвилин ми були вже там і частенько вечеряли всі разом.

      Неважко зрозуміти, що життя в цій школі, повне співу й веселощів, серед музикантів і дітей з хору, сподобалось мені більше, ніж життя в семінарії в оточенні отців святого Лазаря. Водночас це життя було хоч і вільніше, але від цього не менш одноманітне і правильне. З природи я любив незалежність і ніколи не зловживав нею. Протягом шести місяців я виходив зі школи лише для того, щоб піти до матусі чи в церкву. Це один з тих періодів, які я прожив у найглибшому спокої, і я згадую про нього з величезною втіхою.

      Серед різних обставин, у які я тоді потрапляв, деякі були переповнені таким почуттям щастя, що, згадуючи про них, я знову лину в минуле. Я пам’ятаю не тільки час, місце, людей, але й усе, що мене оточувало: температуру повітря, запах, колір, – коротше, ті враження, які можна відчути лише в певному місці і спогади про які знову переносять мене туди. Я пам’ятаю все, що ми репетирували в школі і співали в хорі, ошатне вбрання каноніків, ризи священиків, митри півчих, обличчя музикантів, старого кульгавого тесляра, що грав на контрабасі, маленького білявого абата, що грав на скрипці, рвану сутану, яку Ле Метр, знявши шпагу, надягав поверх світського одягу, і красивий стихар, яким він прикривав своє лахміття, йдучи на хори, гордість, з якою я йшов до свого місця в оркестрі на трибуні, тримаючи в руках маленьку флейту, щоб виконати уривок, спеціально написаний для мене Ле Метром, смачний обід, що чекав на нас потім, і свій здоровий апетит. Усе це, сотні разів оживаючи в пам’яті, чарувало мене не менше і навіть більше, ніж насправді. Я назавжди зберіг ніжну любов до одного псалма із «Conditor alme siderum»,[52] написаного ямбами, тому що однієї з неділь різдвяного посту, ще лежачи в ліжку, я почув, як співали цей гімн ще до світанку на паперті, за звичаєм цієї церкви. Мадемуазель Мерсере, матусина покоївка, трохи знала музику; я ніколи не забуду мотет[53] «Afferte», який СКАЧАТЬ