Антологія української готичної прози. Том 2. Антология

Чтение книги онлайн.

      Воно й не могло бути инакше. Незнайома дорога, чужі коні і глупий візник – як же тут заїхати на час?

      Півмилі перед явірцем вийняв я з кишені годинник і, тримаючи його в руках, підганяв парубка:

      – Їдь, Федьку, скоріше, бо буде пізно!

      – Але де! – перечив він, потрясаючи кудлатою головою. – Як я колись тут із панночкою їздив, то сонце вже було геть-геть, – і ми не спізнилися. А нині?

      І він показав бичевном позад себе так, що мало мені очей не вибрав.

      – О! Щойно з полудня ступило.

      – А коли ж ти їздив? – питаю.

      – Коли? Аво, якось зимою.

      – Та зимою, небоже, сонце хутше заходить, як тепер.

      – То що з того?

      – Як то що? Значить, не чекай, аж зайде сонце, тільки їдь, бо буде пізно.

      Ми не могли порозумітися. Мій Федько обстоював при своїм, що, мовляв, «колія» відходить тоді, як сонце зайде. Та й вже.

      Я підождав якої чверть години і обіцяв йому «корону» (австрійська монета), як на час заїде, а коли й то не помагало, взяв батіг, і як знав та міг, поганяв коней. Але коні не були скоріші від Федька, і ми якраз приїхали, коли поїзд від’їхав.

      Дворець стояв посеред поля, і в ньому під ту пору, крім чорного, старого пса, не було нікого. Ждальня зачинена на ключ, бюро також, роби що хоч!

      Сів я на лавку та й жду. Переді мною шини, направо й наліво біжать, якби здоганяли себе.

      На закруті зливаються в одну сіру смугу і гинуть.

      По обох боках поля. Одні зорані, другі вже засіяні, треті ще вкриті стернею. Часом птах перелетить над ними, часом заєць шульне стернею, і – тихо.

      Видно, як вечір спускається на землю… Посидів я, подумав, а дальше встав і почав напрасно добуватися до ждальні.

      – А який там дідько розбиває двері! – зверещав жіночий, пискливий голос ізгори. – Поїзд від’їхав, та й спокій!

      – Я хочу підождати до другого, – кажу.

      – Другий не йде, аж завтра. Тут уночі ніякі поїзди не ходять.

      «Дивне диво! – думаю собі. – Такий рух, а поїзди тільки в днину ходять». Але той самий жіночий голос пояснив мені, що тут, зараз за селом, у темній долині є такий непевний міст, що може кожної хвилини впасти, і тому туди ніччю ніякі поїзди не ходять.

      Я хотів дальше випитуватися, але вікно над моєю головою замкнулося з лоскотом, і я довідався тільки, що незабавом верне сам пан начальник із села і скаже, що буде треба.

      Чекаю я на того начальника. Де які розклади їзди були – попрочитував, де які оголошення висіли – по десять разів розглянув, аж укінці і начальника діждався.

      Був то просто старший будник, що повнив на невеличкому двірці службу і урядника, і касієра, а як треба було, то і клунки до поїзду подавав. Від нього довідався я, що тут справді збудували такий поганий міст, що вже раз валився; тепер його перед кожним поїздом докладно осмотрюють, і тому туди ніяка залізниця вночі не ходить.

      – А що я тут, бідний, до завтра буду робити? – питаю пана начальника.

      – Га! СКАЧАТЬ