Антологія української фантастики XIX—XX ст.. Антология

Чтение книги онлайн.

      – Сількісь, – одказав один з козаків, – я ще на свойому віку не бачив чорта, – подивлюсь, яка у його парсуна!

      За вулій, тільки підняв, а татарин як вискалиться, як зарже не своїм голосом, а козаки: «Свят, свят!» – врозтіч та якомога навтікача.

      – Постривайте, хлопці, – гука Дорош, – я вам меду дам.

      А вони тікають та лаються:

      – Подавись ти своїм медом! Годуй того, що під вулієм сидить!

      Через тиждень, як все втихомирилось, розказав Дорош хуторянам про сю кумедію – од їх він вже не таївсь – так вони дуже сміялись і прозвали того татарина чортом. Три годи жив він у Дороша, а там на теплого Миколу пішов у Самарський манастир та й перехрестився у нашу віру. Знатний вийшов з його чолов’яга, а вже який скусний був коновал: і скотину лічив, і свиней, і болячки на людях вигоював. Проживав він десь за річкою Орелькою, тамечки й оженився; се ж його і унуки – Чортенки, що живуть у Водяних Хуторах.

      А то ще розкажу вам, як гайдамаки приходили до Дороша за грішми. Тоді тутечки по степах до чорта їх вешталось; тільки почують було, що у якого-небудь хуторянина завелись гроші, то й набіжать – і мучать, і печуть його, поки не віддасть усього до копійки. Так ото, кажу, і до старого нечистий їх приніс. Раз уночі чує він – хтось турготить у віконце.

      – Хто там? – пита.

      – Відчини, – одказують, – та засвіти світло, то сам побачиш, хто, коли тобі не повилазило.

      Засвітив старий каганець, відчинив двері – увійшло їх три чоловіка. Як глянули на Дороша, на його високий зріст, грізний погляд і бороду аж до колін – уперше довелось їм його побачить – так і прикипіли до порога; ні один слова не промовить, дивляться тільки та очима лупають. І Дорош зараз побачив, що це за люди і чого їм треба.

      – За грішми? – спитав.

      – Еге, – пробелькотіли гайдамаки, низенько вклонившись.

      – Розумні! – каже Дорош. – Знали, коли й прийти: продав мед, так чимало тих грошей назбиралось, буде з вас.

      – Спасибі вам, діду, – кажуть гайдамаки, – за вашу ласку.

      Одімкнув старий скриньку і вийняв капшук із грішми.

      – Мені, – каже, – не треба грошей, я вже на ладан дишу, не собі і дбаю, а на бідних, на церков Божу, от на кого!..

      Та, це кажучи, і положив капшук перед іконою святого Миколая-чудотворця:

      – Беріть, – каже, – це його гроші!

      Сюди-туди, стоять гайдамаки, засмутились – бачите, страшно брать. Коли один з них, мабуть, завзятий був і каже:

      – А що, хлопці, на його усі дбають, а на нас ніхто, так нам не гріх від його поживиться.

      Та, не побоявшись Бога, за капшук… як скрикне, так йому руку і скорчило.

      – Змилуйся, діду! – голосить гайдамака, упавши перед Дорошем навколюшки.

      – Не я тебе скарав, – одказує старий, – не мені тебе й милувати.

      – Хоч навчи, – каже, – що мені на світі робить, як Господа благати, щоб він мене помилував, грішного?

      – От СКАЧАТЬ