Жовтий князь. Василь Барка

Чтение книги онлайн.

      Спитав про люту загадку кожної печі: «Чому вночі сажа горить?» – і, почувши причину, переминув цікавістю до садиби. Там – обтрушена шовковиця з гілками, простягнутими через двір; всі кажуть, під нею пічник читає в неділю.

      Обсипаються огняними листками в присмерку вишні: їх чотири; і одна груша, мов свічка рівна; дві сливи сухуваті, з загрозливими колючками. Рядок тополь вистанув при паркані. Скрізь позаростало; ніколи господарям після праці, в зморі і турботі нужденній поратися з ростиною. На стежці просіяно жорству і пісок.

      Поляна біля вишень; нічого нема, а колись був квітник: рівні насипи, вкриті зелом, виказують, що красувався в зірчастому обрисі. Принесено купу поколотої цегли – мабуть, господар збирався рисунок відновити.

      Затишок. Найдалі від вулиці, закритий кущами бузків і ясминами.

      Пригадує хлопець: недалеко пустош, біля якої вчора сидів з Миколою, дожидаючи тата. Ні передчуття жодного, ні здогаду в хлопця; нічого на думці, пов’язаного з майбутньою прикметою місця. Тільки чуття і погляд з більшою певністю спиняються тут, мов трохи звикшись – до іншої справжньості, якої ще зовсім не знати.

      Прийшли жінки в двір: пічничиха, а з нею Федора і Катря.

      – Мати звеліла бігти додому! – сказала Федора.

      Коли хлопець відходив, йому в уяві проблискували видива: як десь тут сховають коштовність. Але відразу треба відсторонитися від того, бо мати заборонила страшно.

      Притьма, мов при допиті, стрічається чоловік, дзьобаний і їдкий з лиця, як сірка, серед якої очі горять темною охрою! – палить ними хлопця і находить на нього, чогось прив’язнувши до його двору. Хлопець відскочив набік і, вбігши через хвіртку, оглянувся: причепа поволі рушає далі.

      Батько почув про покльованого і здогадався:

      – Приспосібник, як хорт; крикнуть: «Кусі»! – він кинеться до горла.

      Став пильно глядіти Мирон Данилович на сторони; знав, що двір – під горючими очима жовтовида, який, здається, вночі бачить, як удень.

      Микола і Оленка зголодніли вкрай; на городі мати накопала капустяних корінців – тим і втишила. Андрій розділив цукор: пити кип’яч.

      Біля садиби, почавши тоді, сірчанить Шікрятов при сході і заході сонця; прислухається і розглядає, що Катранники роблять. Замучив їх. Сидять безвихідно, як вивірки в дуплі, коли пес обліг дерево, а перебігти вгорі – нема гілок.

      Одного вечора звіяло його лихо; тоді Мирон Данилович набрав пшона з запасу. Пожурився, бачачи, як вичерпується запас; будуть одні бурячки, зариті на попелищі – харч несмачний, хоч можна перебути місяць, коло самої смерті.

      Всі так виснажилися і ослабіли, що почали тремтіти; гіркота під грудьми в кожного.