Час збирати метафори. Михайло Блехман

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Феодосія вдягнула свою волосяницю: тільки так і можна було вбити, перемогти непереможну самотність. У неї було якихось одинадцять років… А в мене – цілих п'ятнадцять… У нас – цілих п'ятнадцять. Ні, майже шістнадцять, як я примудрилася помилитися, треба ж… Майже шістнадцять, і буде ще багато, потрібно тільки витерпіти, хоча завжди дуже боляче.

      Але ганьба була б іще гіршою, ще болючішою.

      Самотність не просто нещастя, вона – ганьба.

      Якщо одинока – значить, нікому не потрібна? Виходить, не потрібна.

      Соромно…

      Все ж таки приберу цю картину, на ній Феодосія не схожа на себе. Вона була розумниця, і очі в неї були не божевільні, а просто добрі, я так і напишу, от тільки почну мою книгу, коли вдасться почати.

      Моя книга буде, як у Аввакума, – в товстій чорній обкладинці, з шорсткими сторінками.

      Ні, звичайно ж, на цій картині Феодосія на себе зовсім не схожа: погляд повз всіх і мимо всього, рука нікому не потрібної жінки, не тонка, а кістлява. Підняла два пальці, наче комусь погрожує, – а вона ж нікому не погрожувала і всіх з самого початку простила…

      Не простила, вона була нещасна – через те, що нікому не потрібна. Від самотності і волосяницю вділа і проносила майже шістнадцять років.

      Зараз картину не видно, але потім потрібно буде не забути прибрати її.

      Все тіло болить, і голова розколюється…

      Ні, нехай залишається. Інакше стіна спорожніє, а вона ж у мене така важлива, я часто дивлюся на неї. І на цю, що зараз переді мною, – теж. Повішу на ній іншу Феодосію – Золотий пляж, якщо в Феодосії знайдеться картина з Золотим пляжем. Або «Дев'ятий вал», копію, звичайно.

      Цього літа обов'язково поїдемо туди, тільки потрібно зараз витерпіти.

      Якби тільки зараз… «В одну річку не можна вступити двічі», – обов'язково напишу цю фразу – здається, так і сказала Феодосії сестра.

      Шкіра знову горіла, як, напевно, у неї під проклятою волосяницею. «У річку – можливо й не можна, Дуню, але в нас не річка, а болото»…

      А в море – хоча б одного разу, обов'язково поїдемо влітку.

      Ні-ні, я витримаю. Не я одна. Хіба хто-небудь не боїться самотності? І не можу ж я зіпсувати їм всім і собі самій наше парне число, змусити їх ніяково мовчати і мовчки радіти тому, що з ними нічого не сталося, – від мене-то вони цього ніяк не очікують, та й я від них теж.

      Скільки років Феодосія прожила з Глібом? Якихось одинадцять, а я – вже майже шістнадцять… Краще терпіти, зате головного нещастя не буде. Якщо одна – значить, нікому не потрібна, – що може бути страшніше? Зовсім не тільки для мене – в тому-то й річ, що для всіх.

      Потерплю і стерплю, я вмію. Подумаю про те, що ось – хіба не весело? – поїзд повзе уздовж берега і повз «Асторію», повз галерею, пам'ятник Айвазовському, – я пам'ятаю. Напевно, більше ніде з поїзда не побачиш відразу море і місто, яке біжить до тебе, немов стадо овець, хоча я ще не вийшла на перон і вівці нас не бачать.

      А хвилі викидають водорості, вони пахнуть йодом.

СКАЧАТЬ