Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна. Владимир Войнович

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ згадала прізвище Гладишева в загальному списку. У своїх пошуках і в боротьбі з рутиною Гладишев опирався ще на відгук одного сільгоспакадеміка, хоча відгук був негативним. На листа, надісланого йому особисто, академік відповів, що досліди, які провадить Гладишев, – антинаукові й безперспективні. Але, попри все, він радив Гладишеву не розчаровуватися і, посилаючись на приклад древніх алхіміків, стверджував, що в науці ніяка праця не буває даремною, можна шукати одне, а знайти інше. І лист цей, незважаючи на його зміст, справив на адресата сильне враження, тим паче, що надрукований був на офіційному бланку солідної установи, де Гладишева називали «шановний товаришу Гладишев» і де академік власноручно залишив підпис. І на всіх, хто читав листа, це теж справляло певне враження. Але коли самородок – укотре вже – розпочинав із кимось обговорювати перспективи, які відкриються перед світом після впровадження шдосу, люди нудилися, відходили вбік, і Гладишев, подібно до багатьох наукових геніїв, перебував у цілковитій самотності, доки не трапився йому Чонкін.

      Гладишев полюбляв розповідати про свою справу, а Чонкін з нудьги був не проти того, аби послухати. Це їх зблизило, і вони потоваришували. Часом Чонкін вийде надвір у справах чи просто так, а Гладишев уже порпається на своєму городі – підгортає, прополює, поливає. І завжди в одному й тому ж костюмі: кавалерійське галіфе, заправлене в поношені юхтові чоботи, стара подрана майка і крислатий солом’яний бриль у вигляді сомбреро (де він тільки знайшов його, незрозуміло).

      Чонкін помахає селекціонеру рукою:

      – Сусіде, здоров!

      – Бажаю здрастувати, – ввічливо відповість сусід.

      – Як життя? – поцікавиться Чонкін.

      – Труджусь, – звучить скромна відповідь.

      Так слово за словом і триває розмова, повільна, невимушена.

      – Ну коли ж то в тебе картопелька з помідором виросте?

      – Постривай, ще рано. Усьому, як то мовиться, свій строк. Спершу ще одцвісти мусить.

      – Ну, а якщо в цьому році знов не вийде, що робитимеш? – цікавиться Чонкін.

      – У цьому має вийти, – з надією зітхає Гладишев. – Та ти сам поглянь. Стебло виходить наче й картопляне, а на листі нарізи, як на томатах. Бачиш?

      – Та хто його зна, – сумнівається Чонкін, – зараз начебто й не розбереш.

      – Ну як же ж не розбереш, – ображається Гладишев. – Ти поглянь, кущі які пишні.

      – Щодо пишноти, це так, – погоджується Чонкін. І обличчя його жвавішає. У нього теж виникла ідея. – Чуєш, а так не може вийти, аби помідори були внизу, а картопля згори?

      – Ні, так не може, – терпляче пояснює Гладишев. – Це суперечило б законам природи, бо картопля є частиною кореневої системи, а томати – зовнішній плід.

      – А взагалі-то було б цікаво, – не здається Чонкін. Для Гладишева запитання Чонкіна, може, й видаються дурнуватими, але СКАЧАТЬ