Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна. Владимир Войнович

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ бачив її з усіх боків. Він придивився і належно оцінив її опуклі форми.

      Чонкіна одразу потягло до неї, але він поглянув на літак і лише зітхнув. І знову став ходити навколо літака. Декілька кроків туди, декілька кроків назад. Але «туди» кроків чомусь виходило дедалі більше, а звідтіля дедалі менше, і врешті-решт він ткнувся грудьми в тин із довгих кривих ворин. Це сталося для нього самого настільки несподівано, що, зустрівшись із запитальним Нюриним поглядом, Чонкін зрозумів, що мусить якось пояснити свій вчинок, і пояснив його так:

      – Пити хочеться, – сказав він і для переконливості тицьнув себе пальцем у живіт.

      – Це можна, – сказала Нюра, – тільки вода в мене тепла.

      – Аби яка, – погодився Чонкін.

      Нюра покинула сапку в борозні, пішла в хату й одразу повернулася з ківшиком із чорного заліза. Вода й справді була теплою, несмачною, вона пахла дерев’яною діжкою. Чонкін відпив трохи, а решту, нахилившись, вихлюпнув собі на голову.

      – Й-ех, добре! – сказав він із перебільшеною бадьорістю. – Так я кажу?

      – Ківшик на сучок повісьте, – відповіла Нюра, знову беручись за сапку.

      Зустріч із Чонкіним її теж схвилювала, але вона не подала виду і стала працювати, чекаючи, що він піде. А йому йти не хотілося. Він постояв ще, помовчав і задав запитання одразу по суті:

      – Сама живете чи з чоловіком?

      – А вам нащо знати? – запитала Нюра.

      – З інтересу, – відповів Чонкін.

      – Сама чи не сама – вас це не обходить.

      Ця відповідь задовольнила Чонкіна. Вона означала, що Нюра живе сама, але дівоча гордість не дозволяє їй відповідати прямо на такі запитання.

      – Може, допомогти? – запропонував Іван.

      – Не треба, – сказала Нюра, – я вже сама.

      Але Чонкін уже перекинув через тин гвинтівку і сам проліз поміж воринами. Нюра попервах повідмовлялася задля годиться, та потім віддала Чонкіну свою сапку, а сама принесла з хліва другу. Удвох робити було веселіше. Чонкін працював легко і швидко, відчувалося, що цією справою займається він не вперше. Нюра спочатку пробувала його наздогнати, але, зрозумівши, що ці намагання марні, безнадійно відстала. Коли вони зупинилися для перекуру, вона зауважила йому з цікавістю:

      – Самі, видно, сільські.

      – Невже помітно? – здивувався Чонкін.

      – Як не помітити, – сказала Нюра, ніяково похнюпившись. – У нас тут городяни були, допомагати приїздили. Так часом соромно дивитися. Сапку в руках тримати не вміють. Цікаво, чому їх там у містах вчать?

      – Відомо – чому, – здогадався Чонкін. – Сало сільське жерти.

      – Ото й воно, – погодилась Нюра. Чонкін поплював на долоні і взявся знову до роботи. Нюра, йдучи слідом, час від часу позирала крадькома на нового свого знайомого. Вона, звичайно, одразу помітила, що й зростом він не дуже-то вдався і обличчя не з вродливих, але їй при її задавненій самотині і такий підходив. А Чонкін, вона помітила, СКАЧАТЬ