він удруге нагадав мені про борг, на цей раз дуже рішуче, але без будь-якої неприязні до мене, а скоріше навіть із деяким сумом у голосі та по-батьківськи стурбованим тоном. Тепер я вже злякався і, давши йому обіцянку залагодити справу, відчув страшенний тягар на душі. Але я ніяк не міг зібратися з духом і взяти зі шкатулки таку велику суму, у мене навіть не вистачало сміливості продовжувати свої колишні дрібні розкрадання. Лише тепер мені став цілком ясний весь жах мого становища: цілими днями я в зневірі тинявся з кутка в куток, не наважуючись навіть і подумати про те, що тепер зі мною буде. Я тривожно відчував залежність од мого приятеля: його присутність була для мене обтяжливою, але і без нього мені було теж не по собі, – мене весь час тягнуло до нього: мені не хотілося залишатися самому, а крім того, я сподівався, що, можливо, мені випаде нагода зізнатися йому в усьому і що, звернувшись до його розсудливості й поблажливості, я зустріну доброзичливе ставлення до себе й отримаю від нього дружню пораду та підтримку. Одначе він остерігався надати мені таку можливість, розмовляв зі мною все більш сухо і, зрештою, почав мене цуратися, відвідуючи тільки для того, аби небагатослівно підтвердити свою вимогу, що звучала тепер майже вороже. Він, як видно, здогадувався, що я стою напередодні кризи, і тому побоювався, чи вдасться йому вчасно зібрати плоди своїх тривалих зусиль і турбот, поки їх не забрала буря, що збиралася над моєю головою. І він мав рацію. Приблизно в цей час, послухавши запізнілої поради одного зі знайомих, матінка почала уважніше придивлятися до моєї поведінки поза домівкою, та, зрештою, дізналася, чим я досі займався. Головним джерелом її відомостей були, мабуть, мої колишні приятелі, що відвернулись від мене ще до того, як я вдався у мою тодішню тугу.
Одного разу, коли я стояв біля вікна і поглядав то на освітлені сонцем дахи, то на гори, то на небо, намагаючись хоч на хвилину знайти душевний спокій і не дивитися на стіни кімнати, сповнені безмовного докору, матінка якимось дивно зміненим голосом покликала мене по імені; я обернувся, – вона стояла біля столу, схилившись над розкритою скринькою, на дні якої лежали дві чи три срібні монети.
Вона суворо й сумно подивилася на мене, потім сказала:
– Поглянь-но сюди!
Насилу підвівши очі, я знехотя глянув у той бік і вперше за тривалий час знову побачив дно такої добре знайомої мені скриньки. Вона зяяла пусткою й дивилася на мене з докором.
– Так, значить, це правда? – заговорила матінка. – Видно, все, що я про тебе почула, підтверджується? А я-то вірила, що мій син чесний і добрий хлопчик і я можу бути спокійна за нього! Яка я була сліпа і як жорстоко помилилася!
Не в змозі вимовити ні слова, я відвернувся і дивився в куток; відчуття горя, розчавленості пекло мене з такою силою, яку не всякому доводиться зазнати навіть за довге і складне життя; але в цій густій імлі вже мерехтіла іскорка надії на близьке примирення з матінкою і позбавлення
СКАЧАТЬ
