Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256). Коллектив авторов
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256) - Коллектив авторов страница 18

СКАЧАТЬ 1173 рр.) і один – каєпичі (1160 р.). С. О. Плетньова вважає цілком вірогідним те, що під загальним найменуванням криються і печеніги, котрі входили до Чорноклобуцького союзу. Однак навіть та обставина, що вони ніколи не діяли самостійно, є досить знаковою, особливо якщо згадати факт наявності на печенізькій території у Пороссі двох половецьких могильників у с. Зеленки. «Свати», на яких посилалися Чорні Клобуки, при небажанні брати участь у набігах на половецькі степові вежі, можливо, й були родичами пороських печенігів. Дружини останніх були поховані в могильниках типу зеленківських. В обох некрополях у згаданому сучасному селі в більшості захоронень кісток коня не виявлено. Це свідчить саме про поховання тут жінок. Могил із кістками коня мало, й у всіх них кінь покладений за печенізько-торчеським звичаєм: головою на захід. Говорячи про слов’ян у цій «номадській» зоні Поросся, варто зазначити, що давньоруські кургани містилися в безпосередній близькості від кочівницьких, а іноді й на спільних могильниках. Тобто «поршани», як називає їх літописець, перебували з кочівниками в найщільніших контактах (Плетньова, 1973, с. 24–28).

      Рис. 4. Поросся в XII ст. (за археологічними даними та літописними повідомленнями): а – давньоруські міста; б – вежі кочівників; в – землі печенігів за археологічними даними; г – ліс; д – походи половців (за С. О. Плетньовою)

      Західні кордони Галицької та Волинської земель, а потім і об’єднаного князівства, водночас були кордонами всієї східнослов’янської держави зі сусідніми країнами та народами. Багаторічне вивчення пам’яток матеріальної культури в цьому регіоні Русі, у поєднанні з даними письмових джерел, дають змогу конкретніше розглянути порушене тут питання (Населення Прикарпаття і Волині… 1976, с. 132–177; Кучінко, 1993, с. 105–113; Моця 1996).

      Розташування Галицької землі довгою та порівняно вузькою смугою вздовж Дністра і північних схилів Карпат робило її рубежі надто протяжними зі стратегічного погляду й приступними для ворога. Те ж саме можна сказати й про всю Західну й Північно-Західну Волинь. Для Галицько-Волинської Русі основними зовнішніми противниками із заходу були Угорське королівство й польські князівства Краківське та Мазовецьке, а дещо пізніше – Литва і ятвяги.

      У вразливому становищі здавна перебувала південно-східна область Галицької землі – «Горная страна Перемышльская», як називає її галицький літописець, що була рівною мірою у небезпеці з боку як Малопольщі (зі столицею у Кракові), так і Угорщини. Захист галицького кордону тут утруднювався відсутністю природних географічних меж – на ньому не існувало ні гір, ні річок. Тому саме цей кордон був зовсім не лінією, а широкою смугою. На цьому напрямку цілеспрямована стратегічна діяльність спочатку київських великих князів, а потім і місцевих зверхників, щодо зміцнення рубежів була особливо енергійною та чітко простежується в письмових джерелах. Про складність СКАЧАТЬ