Нещоденний щоденник. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вибухає голосний бунт – із середовища студентства, про яке давно вже зневажливо говорили як про пасивну масу – минули, мовляв, часи, коли студенти виходили на брук…

      А ні! І втішилися ми й запишалися тим, що протестантський дух студентства не занепав, і впевнився львівський люд ще раз, що в критичний момент вийдуть наші діти на політичні акції!

      Це трапилося у квітні. Одного ранку я йшов на лекції в університет і на своє превелике здивування і втіху побачив біля пам’ятника Іванові Франку студентський натовп, який з кожною хвилиною наростав, розповзався по алеях парку – тисячі людей залили весь квартал від вулиці Міцкевича до Січових Стрільців – й мені згадалися маніфестації кінця 1980-х років, коли у Львові розпочалася національна революція.

      Студенти без угаву скандували «Ва-кар-чук, Ва-карчук!», і мусило ректорові бути втішно за любов до нього; організатори мітингу переймали один від одного мегафон й оголошували на все місто, що інший ректор ніколи не увійде до університету, а коли Міністерство не відкличе ганебного наказу, студентські маніфестації заллють усю Україну… Мітинг тривав доти, поки з Києва не прийшло повідомлення, що професор Вакарчук допущений до участі в конкурсі на заміщення ректорської посади.

      У червні відбувся безальтернативний конкурс – Вакарчука обрали майже одностайно. І тоді я впевнився, що й на президентських виборах восени 2004 року наше студентство повною мірою вирішуватиме долю держави…

      Сьогодні 1 вересня. На площі, де весною вирувала протестна студентська маніфестація, стоять шеренги першокурсників, і наш славний ректор Іван Вакарчук благословить їх на дорогу в науку.

      А я стою на трибуні й діймає мене туга: це ж останній – десятий рік моєї праці в університеті, і я болісно передчуваю, як мені бракуватиме в подальшому житті тих стоголових молодих аудиторій!

* * *

      8 вересня. Вчора відбулося неабияке для мене свято: фундація Омеляна й Тетяни Антоновичів, українських меценатів із США, вручила мені свою престижну Нагороду – чи як жартують у Львові – «малу Нобелівську премію» «за вагому творчу працю, сповнену національної гідності у важких умовах політичної дійсності», – цитую формулювання у врученому мені документі.

      Велика випала мені честь!

      Крім мене цією ж премією був нагороджений і Микола Рябчук. Церемонія вручення Нагород відбулася у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника – до блиску відреставрованій коштами щедрого мецената – дев’яносторічного пана Омеляна. З Києва приїхав на свято мій добрий приятель Микола Жулинський, член комітету Фундації, який ще десять років тому напророкував, що я цю нагороду доконче отримаю. Й нарешті сталося…

      Позавчора пан Омелян запросив мене до свого рідного міста Долини, де – теж за його кошти – завершилося будівництво Музею Бойківщини, і я до безміри захоплювався щедрістю шановного Мецената, який посвятив своє життя для збагачення національної культури. І думав: коли СКАЧАТЬ