Галицька сага. Ante bellum. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з вами зустрічалися у листопаді вісімнадцятого року у Львові, – сказав Букшований. – Ви тоді були разом з полковником Вітовським. Я Осип Букшований.

      Лозинський закивав головою.

      – Так, я упізнав вас!

      І усміхнувся.

      – Що вас так розсмішило? – запитав Осип.

      – Мені пригадалася наша розмова з тодішнім комендантом Львова полковником Стефанівим. Коли ви відмовилися виконувати його наказ залишити Львів, а заледве заново не відвоювали його у поляків, полковник зажадав вас заарештувати і публічно судити, – повідомив Лозинський.

      Цього разу усміхнувся Букшований.

      – Не він один! Чому ви тут?

      – А чому ми всі тут? – перепитав Лозинський. – У двадцять сьомому році з дозволу радянського уряду переїхав до радянської України, навіть дали кафедру права в Інституті народного господарства у Харкові, займав посаду у Харківському інституті марксизму. Друкувався у радянській періодиці про події міжнародного життя. Через три роки разом з усіма арешт, звинувачення в причетності до УВО, до того ж мені пригадали мою участь у Паризькій конференції, де я разом з Дмитром Вітовським відстоював інтереси нашої Галичини, і ось уже рік, як валю ліс тут. Та тут багато наших. Ось там, – Лозинський показав на бородатого чоловіка, який повільно пережовував зароблений за сьогоднішній день кусень хліба, – літератор Антін Крушельницький. Так він лише півроку встиг порадіти життю тут, у Союзі. Арештували і його, і його дітей. Остап та Богдан тут же, на острові, але в іншому будинку. Дочка Володимира також тут.

      Лозинський зітхнув і закінчив:

      – Всі тут! А оскільки я і вас бачу, то навіть не питаю, що вас привело сюди.

      – Так, це даремно, – мовив Осип, але Лозинський перебив його:

      – Я не про те! Коли в тюрмі я дізнався, що належу до «Української військової організації», під час допиту мій слідчий декілька разів питав мене, коли останній раз я бачив потрібних йому людей і які саме накази передавав їм. Серед названих прізвищ було і ваше.

      Осип Букшований недовірливо подивився на Лозинського.

      – Що не так? Не переживайте, я не признався, що знаю вас, – заспокоїв його той. – Але, судячи з того, що ви тут, мого признання й не знадобилося.

      – Я не про те! – повторив Букшований. – Зазвичай слідчі питали, що арештантам наказували робити, принаймні від мене мій слідчий хотів це почути протягом чотирьох місяців.

      Михайло Лозинський криво усміхнувся.

      – На відміну від вас, Осипе, мене тягнули на керівника одного з підрозділів «УВО», але, на щастя, дали лише десять років. Що ж, якщо пощастить, то у березні сорокового року я вийду на волю, – мовив він і їдко закінчив: – Якщо дозволять!

      – І як тут?

      – Ви ніколи не чули про СЛОН?

      – Перепрошую? – не зрозумів Осип.

      – СЛОН! Соловецький табір особливого призначення[8]!

      – Признаюся, свого часу я читав Максима Горького.

СКАЧАТЬ