Камiнна душа. Гнат Хоткевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ не може й слова сказати. А муж наближається, очі, мов вугілля, горять, як ножі гострі ріжуть.

      Співай, жоно, як співала,

      Як-єс хлопця колихала.

      Ой… я, мужу, не співала…

      Наємниці поганьбляла…

      Шо корови не доєні,

      Шо покої не метені…

      І сама не знає, що говорить, білими рученьками перед себе тріпоче. А опришок вже знає, що буде робити.

      Сідай, мила, на лавочку —

      Най ті зітну головочку.

      І буде відтак хвалитися, як посадив жінку на лаву, аби зручніше їй голову стяти.

      Остання відвага вступає в серці молодиці. Вона знає, що опришок свого слова не звержеться хоч би тому лиш, що його сказав. І в останній раз просить:

      Зажди, мужу, хоч хвилину —

      Най поцілую свою дитину.

      І поцілувала… В одну щічку поцілувала, а в другу вкусила.

      Маєш, сину, на пам’ятку,

      Коли забив отець матку.

      Скричала дитина, пасокою заллялася… і змішалася кров матері з другою, рідною кров’ю…

      …Плакала Гафійка, плакала Маруся. Мов сама пережила ту страшну драму в тісній щілині між гір, у хатці – ластів’ячім гнізді, безладно заваленій здобичами нічними, денним розбоєм.

      А коли йшла потім спати Маруся, – довго прислухалася: чи не скрипить де підозріло віконниця, чи не йдуть опришки, чорні хлопці.

      III

      Що й говорили старі їмості про весну, але й то мало. Всім єством своїм відчула Маруся прихід свята землі.

      Мов чар який уступив у природу, по людях, оп’яняючи, розлився. Мов тисяча заплющених очей розкривалася. Чулася якась напружена робота в організмі всесвіту, якась боротьба і якесь нове торжество нової правди.

      – Йой, сказати – шо то весна! – говорив старий Дмитро, вартівник. Маруся часто любила збігати до нього і слухати довгих його оповідань. Зустрічав уже якусь не то вісімдесяту, не то дев’ятьдесяту весну, а все ще не міг рівнодушно відноситися до її приходу, сам відживав рівно з природою, чув «єснішу кров» у собі.

      – Йой, шо то весна! Імив би ю та й тримав в оби-двóїх руках по вік вічний. І шо то за чєс, шо то за любість – годі вповісти! Думайте лиш собі, їмостечку, шо таку сми путерю в кістках чую, що зара’ бих… не знаю, шо робив.

      Маруся поглядала на крепкого, жилавого діда, на його міцні чорні від праці руки і гадала собі: який же він був в молодості?

      – Виходьте д’мені, їмостечку, на сєту ніч[8] Благовіщенє: мемо ворожити вбоє[9], – казав Митро і підморгував, підкивував головою, мовби любаску кликав до себе на ніч. – Зрештою, хто знає… хто знає… Усєко на світі…

      На ніч благовіщенську Маруся до діда не пішла, але однаково знала погоду на цілий рік наперед. Річ у тім, що Митро славився умінням відгадувати погоду після приміт благовіщенської ночі, і до нього регулярно щороку зіходилася гуцулія довідуватися: чи сіно дешево пускати, чи худобу, чи пловè віщували сєті зорі, а чи верем’є на літню пору, чи сіяти колопні[10], а чи лен і т. д. і т. д.

      І СКАЧАТЬ