Марія. Улас Самчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Ах, які незграбні руки. Не витримають чи що? Тремтять, мов навіжені. Корній, їйбогу, вже під’їхав.

      – Тпру! – і віжки натягнулися струнами.

      Марія пручається з відром.

      – Напоїш коні, Маріє?

      – Купиш коралі, напою!..

      – Ти й сама, як коралина.

      – Смійся, Матвійку, дам копійку.

      – Ех; Маріє, як скочу з воза! Не дрочи!..

      – То що? Поможеш витягнути відро? Вже ось і сама витягнула.

      – Маріє, не жартуй, бо, хрестосвятий, поцілую.

      – Ха-ха-ха!

      – Ах, ти!.. – плиг і коло неї.

      Обхопив, обняв, перегнув через цямрини і впився в червоні соковиті. Янчала, гнулася лозою, умлівала. Тверда рука не пустила перекинутися і полетіти вниз, а Марія забула, що над колодязем. Глибоко ж там.

      – Так маєш! – поставив на ноги і сміється.

      Опритомніла, глянула навколо. Інший світ, не той. Велетенське сонце саме сідало.

      – Ах, що ти, Корнію, наробив?.. А коли б ми впали в колодязь, коли б побачили?..

      Зуби, сині очі і кучер реготять.

      – Викупалися б, Маріє! Хай, кому мило, дивиться.

      А підеш у субоїу на вечірню?

      – З тобою? Свят, свят, свят! Схаменися!

      – А все-таки підеш?

      – Завше ходила, то й тепер піду.

      Корпій сам напоїв коней.

IV.

      У суботу, коли сонце досягає славетного вечірнього пругу, поволі бамкає великий монастирський дзвін. Старе розлоге село заборсалося в садах, гаях, ярах. За селом розлогі поля, синіє ліс, летять птахами хмаринки і хмаринками птахи. Сонячний промінь стриже по верхах тополь, височезних дубів, чіпляється золоченого хреста монастирської дзвіниці.

      Бамм!.. Баммм!. Баммм!. – далеко й широко хвилюється і розливається навкруги. По полях, садах, ворушиться працьовитий люд і слухає – бамм!.. бамм!.. бамм!..

      Марія ще в полі «посіває». Мартин сіє пшеницю, а Марія ходить коло нього і тикає в рихлу землю «ляшки». Хвилі дзвону долетіли й сюди. Мартин зупинився, зняв заялозений кашкет і тричі поклав на себе широкий хрест. Марія хреститься також, і в її очах миттю з’являється образ з білими на загорілому лиці зубами, синіми очима й русявим кучером.

      Глянула на недосіяне поле. Боже, та де ще межа! А недосіяного не можна кидати. М’яка рілля просить зерна. Завтра ж «день сідмий Господу Богу твоєму»… Земля не буде чекати, гріх заставляти чекати її. Ось досіємо й тоді – на вечірню…

      Поволі, широко ступає Мартин і чавунною жменею розсипає бурштинове зерно. Сиплеться і шарудить. Земля ласкаво приймає його і вже готує соки й пахощі будучого хліба.

      – Ти, Маріє, так не спіши, – каже Мартин. – Не поспію ж я. Не можна так на галай-балай. Зерно мусить рівно лягти.

      Марія зменшує ходу. Босі ноги глибоко грузнуть у ріллю. За сіячами коні з боронами йдуть, заволочують зерно. Мартин СКАЧАТЬ