Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

      Грицько одклеївся од столу, прикрився долонями. Німець знову проджеркотів щось сердито, і дамочка наказала опустити руки.

      – А ви не дивіться! – буркнув Грицько, ще міцніше притискаючи долоні. Дамочка всміхнулася, не зводячи безсоромних очей із Грицька, щось прощебетала до німця, той муркнув, але не став більше вимагати, щоб Грицько розтулився.

      Натомість запитав, і дамочка ж переклала:

      – Фах маєш?

      – Що? – не зрозумів Грицько.

      – Ким працював?

      – Я із села…

      Дамочка повернулась до німця, той щось коротко буркнув. Взяв листок, на якому всі оті люди у білому записували щось про Грицька, черконув по ньому пером.

      – Можеш іти, – сказала дамочка, й Грицько, все ще не одриваючи рук, пішов до дверей. Тут, уже в дверях, його перехопив ще один чолов’яга в халаті: повісив па шию бирку з номером.

      – Не загуби! – попередив. – Це тобі документ, поки й до Німеччини довезуть.

      Грицько проскочив у двері, кинувся притьмом зодягатися. Все ніяк не міг поцілити погою в холошу: його аж тіпало.

      Ночували тут же, тільки хлопців одділили од дівчат («Щоб не наробили дітей!» – заіржав поліцай). І Грицько вже уночі, коли всі спали, обережно розв’язав торбу, намацав лампу, шевську колодку і великим гвіздком, що його висмикнув іще вдень, підважив планочку. Вклав у видовбане Євгеном гніздечко лампу, припасував планочку в колодці на місце, сховав у клумак і аж тепер трохи заспокоївся: весь день боявся, що хтось полізе до сидора. А Грицько – кров із носа! – мусив принести лампу додому: про себе вже вирішив, що Німеччина його не побачить. Йому ніяк не можна їхати до Німеччини. Хай вона їм западеться, ота фашистська Німеччина!.. Грицько втече по дорозі… Як, не знав ще й сам, але що втече – був переконаний…

      З думкою про втечу й заснув.

      Проснувся за сільською звичкою рано – ледь починало світати. Звівся, оглянувся.

      Довкола лежали скоцюрблені постаті, і сон в усіх, мабуть, був дуже неспокійний, тривожний, бо хто стогнав, хто ворушився, а хто бурмотів. У великому приміщенні з голими, обдертими стінами було так похмуро й незатишно, що в Грицька аж стиснулося в грудях. А тут він іще пригадав рідну хату, і братів, і батька, і матір, і йому так захотілося додому, так захотілось…

      Глянув на двері – вони були трохи прочинені. Тоді він обережно звівся, щоб не потривожити сонних, підняв клумак, пішов до дверей, переступаючи по підлозі тіла.

      За дверима, в довжелезному коридорі, нікого не було. Лише мерехтіли лампочки високо під стелею. Постояв, рушив сторожко далі…

      Коридор круто вигинався ліворуч, а там були вже величезні двері, що вели надвір: Грицько їх запам’ятав іще вчора. Підійшов навшпиньки, прислухався: по той бік наче нікого не було. Відчуваючи, як серце стукотить аж під горлом, узявся за масивну бронзову ручку, натиснув донизу. Ручка виснула, мов їй зуба зламали, Грицько так і обмер, а по той бік почувся СКАЧАТЬ