Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ у ньому, ні тернись, – вся її хазяйновита натура повставала проти того, щоб людина, одіта в празникове, та виконувала чорну буденну роботу. Вона не те що бачити – уявити собі не могла чоловіка в синьому галіфе (по тридцять карбованців метр набору!) з лопатою чи сокирою в руках. Або в нових хромових чоботях – і з вилами у гнояці. І потроху-потроху вся ота робота лягла на її плечі, а згодом і на синів, як попідростали; сам же їх тато, ледь розплющивши очі, ускакував мерщій у галіфе, і жодна трясця не могла б його витіпати з отієї рятівної одежини.

      То ж Петро Нешерет звично вимахував у галіфе по дорозі до контори колгоспу і все сушив собі голову, для якої лихої години знадобилися районові підводи з їздовими. Спершу подумав, що для будівництва нової дороги, було вже таке, та одразу ж відкинув цей здогад. Адже тоді повідомили б не пакетом, а подзвонили, та й наказали виділити підводи на дві доби. Всього на дві доби, а це ж на два тижні.

      Твердохліб теж не міг здогадатись, для чого. Прочитавши таємний отой папірець, роздратовано мовив:

      – Знайшли ж коли вимагати підводи!

      Нешерет лише зітхнув, безпорадно розвів руками.

      – А буряки чим я буду вивозити? – продовжував тим часом Твердохліб. Жбурнув на стіл папірець, грюкнув шухлядою. – Тільки те й знають, що дай та дай… От візьму та й не дам!..

      Нешерет підхопив папірець, дбайливо склав, заховав до конверта. Всім своїм виглядом показував, що він поділяє гнів Твердохліба, але що ж поробиш, як ізверху наказують! Хочеш не хочеш – виконуй. Тож він лише зітхав та покивував співчутливо головою на гнівні тиради Твердохліба.

      – Не знаєте, для чого? – вже трохи спокійніше запитав Твердохліб.

      – Та ж не написано… Сказано тіки: на два тижні…

      – На два тижні! – знову завівся Твердохліб. – Легко їм тими тижнями розкидатися! А буряки хто – Пушкін возитиме?

      Твердохліб звівся з-за столу, сердито пхнув кулаком у вікно. Віконниці одчинилися так, що ледь шибки не повилітали, разом із свіжим, аж солодким повітрям до кімнати хлюпнуло гомоном із колгоспного двору: людські голоси, дзвін заліза у кузні, нутряний рев бугая, що його недавно купили і ще не пускали в череду.

      – Не звикне? – поцікавився Нешерет.

      Твердохліб не відповів. Висунувся у вікно, сердито закричав:

      – Якиме, ти що ото робиш?

      – А що? – донісся голос невидимого Нешеретові Якима.

      – Зерно розсипаєш! – гримнув Твердохліб.

      – А знайдіть хоть зернину!

      – А я кажу: розсипаєш! – ще більше розгнівався Твердохліб. – Oт оштрафую на п’ять трудоднів – враз ті зернини побачиш!

      Яким щось відповів – уже тихіше. «Поговори мені, поговори!» – кинув йому Твердохліб та й знову сів до столу.

      – Так що вони хочуть?

      Нешерет давно уже звик до того, що Твердохліб слухає-слухає, а як щось СКАЧАТЬ