Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ журився тим часом Іван. – Щоднини так нагарцюєшся – рачки додому прилазиш. Забув уже, коли й жінку обнімав…

      – Гріха менше буде.

      – Та воно ж якби отой гріх та не був таким солодким, – скалив уже зуби Іван. – Ще ж і в заповідях написано: не согрішиш – не покаєшся. То що – дурні люди їх писали?

      Савелій вже одмовчувався. З цим Іваном тільки зв’яжешся – до вечора не одстане. А йому ж усеньке село оббігати. Закривав сумку, йшов далі. А Йван, тримаючи обережно газету, вертався до хати. Клав на покуті, поверх інших: попораємося по хазяйству, отоді й почитаєм.

      По обіді брав газети під пахву, виходив на вулицю. Там уже на колодці чекали безгазетні сусіди: смалили махорку, аж дим коромислом. Бо наодинці вроді з таким смаком і не куриться, як у кумпанії. Навіть не дуже охочі до курива й ті не витримували: тяглися до кисетів. То що вже казати про затятих! У яких нігті жовті і вуса мов посипані сіркою. Передерій он уже другу куфайку докурює. Визнає ж лишень кресало, бо від сірника смак зовсім не той, а де кресало, там і вата: на гніт. Він потроху з поли і висмикує: одну куфайку скурив, тепер за другу узявся.

      Підійшовши, Іван статечно вітається та й сідає якраз посередині, щоб було одинаково чутно і лівим, і правим. До нього одразу ж тягнуться дружно кисети: вгощайся, з якого захочеш. Та Іван порядок знає, пам’ята, до якого залазив минулої неділі. Неквапом запускає руку до чергового кисета, довго майструє цигарку – набива собі ціну.

      Починали найчастіше з погоди. І завжди виходило так, що раніше й погода була, як погода, тепер же чорт його зна й що! Треба дощу, а воно пече, аж шкіра облазить. А посеред жнив дощами періщить. Й обов’язково хтось із старших докине:

      – Порозоряли церкви, от воно й одливається.

      – Дак Бога ж немає! – кукурікне молодший.

      Той, із старших, помовчить, цілячись глузливо примруженим оком.

      – А ти там бував?.. Тож сиди і не рипайся…

      – А хіба раніш посух не було?

      – Були, та не такі.

      Скаже, як припечата. І молодшому лишається хіба що знизати плечима та прикусити язика. Бо почнеш сперечатися, неодмінно почуєш:

      – І що б воно ото знало! Сиділо б уже та мовчало!

      Тож молодший замовкає завбачливо, і так цікаво розпочата розмова гасне, мов вогонь без соломи.

      Натомість заводиться інша:

      – Не чували: солому скоро даватимуть?

      – А тобі спати ні на чому?

      – Мені то є, а от корові немає… Жінка вже й голову проїла: діставай солому де хочеш!

      – Передай своїй жінці, щоб лаштувала корові перину.

      – А то чому?

      – Бо розпорядження таке вийшло: хочеш соломи – увесь гній на колгоспне поле одвези.

      – А на город?

      – А на город, то вже як хоч… То вже хоч з-під себе носи…

      – Та що ти його умовляєш? – втручається інший. – Як Твердохліб роз’яснив?.. Тому, хто працює чесно в колгоспі, город зовсім непотрібен. Той із колгоспу СКАЧАТЬ