Вільгельм Котарбінський. Ирина Потанина

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чий містик і при цьому напрочуд світла людина – Вільгельм Олександрович Котарбінський. Маючи своєрідне почуття гумору і вміння по-філософськи ставитися до будь-яких життєвих труднощів, він особливо часто вживав цей вислів після 1917 року, причому в ситуаціях, у яких людина менш аристократична, найімовірніше, просто вдалася б до неподобних слів. І йшлося не стільки про містику, скільки про навколишній бедлам. Але на те й Київ, щоб одне з одним завжди було неподільним.

      – Київ – батьківщина чудес! – з неприхованим сарказмом і явно цитуючи класика, вимовив один мій знайомий на могилі Вільгельма Котарбінського.

      За кілька годин до цього, отримавши повідомлення про те, що могилу художника перетворено на руїну, ми – якраз були в Києві – облишили усі справи й поспішили на Байкове кладовище. Нашим очам постала незаймана, доглянута могила і, судячи з численних слідів навколо, сюди часто навідувалися. Повідомлення про те, що останнє пристановище генія зруйновано і могилу збираються от-от знести, виявилося фейком. Ми поіронізували на тему цілковитого безладу з перевіркою фактів у сучасних ЗМІ, поклали квіти й хотіли вже йти, як раптом помітили двох імпозантних пань. Довгі спідниці, високі підбори, крисаті капелюхи, шлейф парфумів і неймовірна постава в обох. Прошкували вони прямісінько до нас. Точніше, не до нас, а до Вільгельма Олександровича. Розгомонілися. Виявилося, ці пані знають, що могилу аж ніяк не поруйновано, але все одно приходять сюди щораз, коли містом снують чутки, що останньому пристановищу Котарбінського щось ніби загрожує.

      – Особисто я певна, що ці чутки розголошує душа Вільгельма Олександровича, коли хоче зібрати тих, хто пам’ятає цього дивовижного художника. Ви бачили його роботи? «Поле смерті», «Могила самовбивці», «Мавка»… Ця людина, звісно, знала все про потойбічні світи й тепер може подавати нам сигнали, – театрально розтягуючи слова, говорила одна з відвідувачок, достоту, як наша викладачка історії.

      У голосі її виразно чулося шаленство.

      – Не лякай дітей, – друга пані реагувала набагато адекватніше і по-людськи. Навіть спробувала виправдатися перед нами: – Моя подруга – психологиня. Вона впевнена, що, приправивши ваше відвідування могили художника драматичними ефектами й містикою, доб’ється того, що ви краще запам’ятаєте і ці відвідини, і самого Вільгельма Олександровича.

      – Не «краще запам’ятають», а «краще пізнають»! – не вступалася перша пані. – Тепер мало хто вірить у потойбічні світи, і, звісно, юні прихильники навіть гадки не мають, що душа Вільгельма Олександровича спостерігає за ними та спрямовує їхні дії.

      – Годі тобі! Припини, будь ласка! Досить уже того, що вони знають, хто такий Котарбінський. У наш час це така рідкість. А якщо знають, то вже не забудуть, без твоїх театральних ефектів…

      Суперечка між дивними подругами тривала й далі, а ми пішли. І незабаром дізналися, що починаючи з 90-х років минулого сторіччя періодично, ні з того ні з цього, хтось розпускає чутку про руйнування могили Вільгельма Котарбінського. Саме завдяки цим чуткам чимало людей, котрі не чули імені художника раніше, починають цікавитися його творчістю, умлівають від захоплення, зачаровуються, чимдуж біжать рятувати могилу, знайомляться з однодумцями й багато чого дізнаються про творчість і життя художника.

      Насправді руйнування загрожувало могилі тільки раз – років із двадцять тому. Адміністрація кладовища розшукувала тоді родичів померлого, які взяли б на себе клопіт – доглядати за могилою. Нащадків у Києві у Вільгельма Олександровича, звичайно ж, не виявилося, зате знайшлося безліч шанувальників. З 1995 року могилу було визнано пам’яткою культури й тепер нею офіційно опікується відразу кілька народнокультурних організацій. А проте повідомлення про загибель могили таки з’являються регулярно і щоразу викликають хвилю зацікавлення художником. Така от загадкова історія.

      Хтось побачив у всьому цьому зловмисність (головними підтасовувачами фактів мій знайомий вважає двох отих пань, що ми їх зустріли на кладовищі), хтось – свідчення плутанини й безвідповідальності ЗМІ, а хтось – не вказуватиму на себе – вірить, що душа Вільгельма Олександровича і справді може витівати з людьми цей нехитрий фокус. Ну й що, що так не буває. Адже, по-перше, йдеться про Київ (фраза «Київ – батьківщина чудес!» звучить для мене тепер буквально і без жодного сарказму), а по-друге – на те він і Вільгельм Котарбінський, щоб усе було у нього не так, як має бути.

      Кажуть, з будь-якого правила знайдеться виняток. Так от, навряд чи знайдеться таке правило, винятком з якого не був би Вільгельм Олександрович Котарбінський.

      Не такий, як усі

      Нащадок старовинного польського шляхетського роду, на загальну думку, мав би вирізнятися непомірним гонором у спілкуванні з чужими людьми й бездоганною несперечливістю – з рідними. Вільгельм Котарбінський, немов навмисно, усе переплутав – добрий допитливий хлопець не цурався товариства безпритульних бешкетників, адже він не вбачав нічого поганого в спільних пустощах з вуличною босотою. Але попри СКАЧАТЬ