В’язень Неба. Карлос Руис Сафон
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу В’язень Неба - Карлос Руис Сафон страница

СКАЧАТЬ

      Карлос Руїс Сафон

      В’язень Неба

      Перекладено за виданням: Zafón C.-R. El Prisionero del Cielo: A Novel / Carlos Ruiz Zafón. – Barcelona: Planeta, 2016.

      Переклад з іспанської Олега Леська

      Дизайнер обкладинки Іван Дубровський

      Електронна версія створена за виданням: Сафон К. Р.

      © Shadow Factory S. L., 2011

      © Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018

      © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2018

* * *

      Ця книжка належить до циклу романів, дія яких відбувається в літературному всесвіті Цвинтаря забутих книжок. Твори, що входять до цього циклу, пов’язані між собою персонажами й сюжетними ниточками, які перекидають оповідні й тематичні містки, хоча кожна книжка є завершеною і самостійною історією.

      Різні частини цієї серії можна читати в довільному порядку, можна – котрусь одну на вибір. Читач має змогу зайти до лабіринту історій крізь будь-які двері й досліджувати його, подорожуючи різними шляхами: переплетені між собою, вони однаково приведуть вас до самого осередку повісті.

      Я завжди знав, що одного дня повернуся в це місто, щоб розповісти історію чоловіка, який утратив ім’я і душу поміж тінями Барселони, зануреної в невиразний сон доби попелу й мовчання. Ці сторінки написані вогнем під прихистком міста проклятих. Вони написані словами, викарбованими в пам’яті того, хто повернувся з царства мертвих із обіцянкою, що вп’ялася йому в серце, і з ціною прокляття. Завіса підіймається, глядачі замовкають, і перш ніж театральне приладдя опустить тінь, що вже розпростерлася над їхньою долею, на сцену виходить гурт білих духів із веселощами на вустах і благословенною наївністю того, хто вірить, що третій акт – останній. Духи починають розповідати різдвяну історію, не здогадуючись, що тільки-но останню сторінку перегорнуто, чорнильний подмух віднесе її в саме серце мороку.

Хуліан Каракс, «В’язень Неба»(Видавництво «Люм’єр», Париж, 1992)

      Частина перша

      Різдвяна історія

      1

      Барселона, грудень 1957 року

      Того року перед Різдвом усі дні починалися свинцевими світанками і памороззю. Місто огортала синява півтемрява, а перехожі квапилися вулицями закутані аж по вуха, видихаючи пару в морозному повітрі.

      Тими днями небагато людей зупинялося перед вітриною крамниці «Семпере й сини», а ще менше наважувалося зайти всередину й запитати, чи не лежить тут, чекаючи на них усе своє життя, якась забута всіма книжка, продаж котрої, говорячи без прикрас, міг би підправити хистке фінансове становище книгарні.

      – Я думаю, сьогодні саме той день! Сьогодні нам пощастить! – виголосив я, відчуваючи піднесення після першої випитої зранку філіжанки кави – порції щирого оптимізму в рідкому стані.

      Батько, який того дня з восьмої години ранку воював із бухгалтерською книгою, до яких тільки хитрувань не вдаючись із олівцем і гумкою, скинув поглядом на прилавок і побачив, як потенційні покупці одне за одним поспішали вниз вулицею, минаючи його крамницю.

      – Твої слова, Даніелю, та Богові у вуха! Бо якщо так триватиме й далі й на різдвяні свята в нас ніхто нічого не купить, у січні ми не матимемо чим оплатити рахунки за світло. Мусимо щось із цим робити.

      – Фермінові вчора дещо спало на думку, – мовив я. – Він стверджує, що має хитромудрий план, який допоможе врятувати книгарню від неминучого банкрутства.

      – Не доведи Боже!

      Я переказав батькові дослівно:

      – «Чому б нам не додати декорацій на вітрину? Я міг би стати там у самому спідньому, і, може, тоді нам удалося б заманити до крамниці якусь жіночку, спраглу за любовними романами й гострими відчуттями. Бо ж кажуть тямущі люди, що майбутнє літератури залежить від жінок, і, їй-богу, ще не народилася та раба Божа, яка змогла б опиратися, побачивши таке прекрасне тіло, як у мене».

      Батьків олівець упав на підлогу за моєю спиною. Я обернувся й додав:

      – Фермін dixit[1].

      Я гадав, що батько всміхнеться на Фермінів дотеп, але побачивши, що він, схоже, не збирається переривати свою мовчанку, скинув на нього краєм ока. Семпере-старший, здається, не тільки не побачив нічого кумедного в цьому безглуздому жарті, але й мав такий замислений вираз обличчя, наче сприйняв цю пропозицію всерйоз.

      – Хто б міг подумати, що Фермін раптом так влучить у яблучко, – пробурмотів батько.

      Я недовірливо поглянув на нього. Може, та грошова посуха, що впала на нас останніми тижнями, зрештою пошкодила СКАЧАТЬ



<p>1</p>

Так сказав Фермін (лат.). (Тут і далі прим. пер.)