Черепаха Наталка – мандрівниця. Еліна Заржицька

Чтение книги онлайн.

      Подія перша. Як Наталка з інопланетянином розмовляла

      Наталка з тритоном Тришкою прийшли на дитячий майданчик – на гойдалці погойдатися.

      – Дивись, Наталко, а діти знов на майданчику іграшку забули. Пам’ятаєш, ми колись тут знаходили того, рожевого… А зараз зовсім кумедний! Наче ведмедик, тільки червоний! – закричав Тришка, кидаючись до пухнастого створіння.

      – Дивний якийсь ведмедик. Вуха у нього чомусь фіолетові, а ніс – довгий, та ще й зелений. Хіба такі ведмеді бувають? – запитала Наталка, уважно роздивляючись знахідку.

      – Ой-ой-йой! Та він наче дихає! Хіба що на батарейках? – підскочив Тришка.

      – Він ще й очима водить, – додала черепашка і помацала лапкою червону шовковисту шубку.

      – Обережно, а то ще током вдарить, – попередив тритон.

      – Не хвилюйся, Тришко, – заспокійливо промовила черепашка, – не вдарить.

      – Вдарить… вдарить… – почулося навкруги.

      – Ого, яка тут луна йде! – здивувався Тришка.

      Різні голоси підхопили:

      – Луна йде… луна йде… йде… йде…

      – Чому це так виходить? – замислилася Наталка. – Луна – вона завжди єдиним голосом відгукається. А ця на різні голоси гомонить.

      – Не гомонить, а вчиться по-вашому розмовляти, – повернув до них голову дивовижний ведмідь.

      – Ти хто? – зарепетував тритон і відсунувся подалі.

      – Я – зантик 293458715-й, – ввічливо вклонився пухнастик. – А ваші імена вже почув. Ви – Наталка, а Ви – Тришка.

      – Який такий зантик? І навіщо ти даєш нам номер свого телефону? – почухав потилицю Тришка.

      – Він, мабуть, не тутешній, – розсудила черепашка. – Приїхав звідкілясь.

      – Вірно думаєте. Я – інопланетянин. Прилетів з планети, яку ми називаємо Затурн, а ви – Сатурн.

      – Тоді вам треба називатись сатурнянами або – хі-хі! – затурнянами! – підхихикнув Тришка.

      – Ви теж живете на планеті Земля, а називаєтесь по-різному: людьми, тваринами, птахами, – не погодився зантик. – А на нашій планеті живемо тільки ми. Й звемося зантики.

      – І що, всі схожі на тебе? – зацікавився Тришка.

      – Мені здається, Тришо, – втрутилася у розмову Наталка, – що нам треба запросити шановного гостя до моєї господи. Нехай він оговтається після далекої мандрівки, відпочине, попоїсть, а там і побалакати можна.

      – Дуже вдячний за слушну пропозицію, – вклонився зантик. – Вже як дві години шукаю об’єкт для контакту. Одночасно я намагався вивчити вашу мову. Але всі, до кого мовив, такі-сякі, на мене уваги не звертали. Ані мухи, ані бджоли, ані мурашки. Тільки зараз поталанило з вами зустрітися.

      – Ну, то й пішли швидше, – запропонувала черепашка. – Ласкаво прошу.

      І попрямувала до своєї нірки.

      Подія друга. Як зантик новим друзям про Сонячну систему розповідав

      На м’якій канапі всілися утрьох. Зантик відкашлявся й урочисто сказав:

      – Я не тільки мандрівник та шукач пригод. Я ще й вчений. Ось зараз я прочитаю вам уривок зі своїх записів, щоб ви мали змогу краще ознайомитись із будовою нашої рідної планетарної системи – Сонячної.

      Тож слухайте!

      Зантик закінчив читати і знову кахикнув.

      – Тепер можете запитувати, – запропонував він.

      – Ти про свою планету розкажи. І детальніше, будь ласка, – попросила Наталка.

      – Моя рідна планета Сатурн, – заговорив зантик. – Це шоста планета Сонячної СКАЧАТЬ