Настане день, закінчиться війна…. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що в селі освячуватимуть новозбудовану церкву, це дійство буде надзвичайним й запам’ятається надовго. Особливо наголошувалося на тому, що усіх вірних особливо запрошував парох місцевої церкви. Хоч на цьому священики звично замовкали, вірні все ж знали, що отець Іоанн Гавришкевич скоро розміняє дев’ятий десяток, дуже немічний, хворий на туберкульоз, а то й на щось страшніше.

      Інтерес до освячення церкви багатократно зріс, як тільки стало відомо, що до Кам’янки Лісної прибуде перемишльський єпископ Костянтин Чехович. Всі знали, що отець Іоанн та єпископ давні друзі; Божа воля не раз зводила їх разом у справі служіння.

      Тобто у людей був привід відмовитися від звичної роботи.

      Єдині, незадоволені цим, були корови. Замість того, щоб вигнати їх зранку на пасовисько (як це бувало кожного дня), у стайні нанесли скошеної напередодні трави і залишили самих. Це хоч і було смачним, але аж ніяк не могло замінити блукання вигоном.

      Худоба то тут то там голосно протестувала, але на неї не звертали уваги.

      До початку служби Божої залишалося ще багато часу, а до новозбудованої церкви вже потягнулися брички і вози. Бідніші люди простували пішки, в надії, що їх хтось підбере…

      Молодий господар Теодор Засмужний приїхав возом, запряженим двома відгодованими добротними кіньми, ще за добру годину до відправи, але вільного місця перед церквою вже не було.

      Уся площа була запружена возами і бричками, поміж яких ходили чоловіки, щоб востаннє кинути перед кіньми оберемок трави чи перевірити стан збруї.

      – Ого, скільки тут! – захоплено вигукнув дев’ятирічний брат Юрко, що сидів поруч. – Ніколи ще не бачив стільки коней. А ти?

      – Ну, мене зараз більше цікавить, де припнути коней, – відповів Теодор.

      – А он, дивись, вільне місце. – Юрко показав на підвіс справа від входу.

      – І ти гадаєш, що там тримають місце для нас?

      Теодор підвівся, оглянувся довкола й одразу ж повернув коней до подвір’я недавно збудованої школи, де вже стояло з півдесятка підвід. Колись на цьому місці місцевий жид Ізя тримав корчму, яку любили чоловіки і ненавиділи жінки. Десять років тому корчма якимсь чином згоріла, й отець Гавришкевич наполіг на тому, щоб замість розсадника нещасть і зарази побудувати школу.

      За чоловіками, як належить, на покладеній поперек воза дошці, сиділа мама братів. Марті було вже за п’ятдесят. Вона була в міру огрядна жінка з майже повністю сивим волоссям, у якому лише де-не-де виднілися чорні волосинки.

      – Допоможи мамі злізти, – кивнув головою назад Теодор.

      Малий Юрко зіскочив з воза, оббіг його і зняв задній борт. Марта обережно, тримаючись за поруччя, зійшла на землю.

      Борт зайняв своє місце.

      – Я піду, може, висповідаюсь, – сказала мама, поправляючи хустку.

      – А я? – запитав молодший брат.

      – А ти будь з братом.

      – Не вийде, – похитав головою Теодор. – Я буду на хорах, а нині там не буде місця для малих.

      – Та й внизу людей буде не протовкнутися, – занепокоїлася мама. – Ще затиснуть.

      – Не бійтеся, мамо, не затиснуть, – заспокоїв її старший син. – Буде стояти, як всі. Не маленький.

      – То я пішла. Побачимось після служби.

      Марта попрямувала до церкви. Дорогою вона зустріла стриєчну сестру священика Наталію, яка провадила його домашнє господарство, дізналася, що і та йде до сповіді. Так удвох вони і рушили до церкви.

      Теодор Засмужний повагом зліз з воза, прив’язав поводи до ближчого дерева, кинув перед кіньми траву.

      Тепер можна і привести себе у належний вигляд. Він обтрусив і без того чистий піджак, почистив шматком тканини чоботи.

      Це був молодий високий красивий юнак. Буквально декілька днів тому йому виповнився двадцять один рік. Таким чином він став повноправним господарем. Але гордість, якою переповнювало його єство, виявилося упереміжку з великою відповідальністю: тепер він відповідав за матір і молодшого брата, тим більше, що старший брат зараз служить у війську і повернеться лише восени.

      – Дорку! А Дорку! – хникав поруч Юрко.

      Видно, він вже давно кликав брата.

      – Ну?

      – Пусти мене до хлопців.

      – А ти гуляти сюди прийшов?! Будь коло мене.

      – Та ти сам мамі говорив, що мені не можна на хори.

      – То замість того лови бавитись?

      – Чому лови? – не зрозумів Юрко. – Ми будемо гарно стояти біля церкви. Всередині і так місця всім не вистачить.

      Що СКАЧАТЬ