Олег Ольжич. Ростислав Коломиец

Чтение книги онлайн.

      Степан Бандера (1909–1959) – пристрасний публіцист…

      Олена Теліга (1906–1942) – видатна поетеса…

      Олег Ольжич (1907–1944) – видатний поет…

      Творці. Вони творили українську державу у першій половині XX століття. Хтось – помінявши перо на рушницю. Хтось – не випускаючи з рук пера. Без цих трьох перших постатей не уявити культурного і політичного життя української нації у першій половині минулого століття. Не кажучи вже про три останні постаті, чиє життя обірвали на злеті, у часи Другої світової війни.

      Творці. Я пам’ятав про це, створюючи монографію про українську Жанну д’Арк Олену Телігу. Хай ці рядки ляжуть у контекст роздумів і про Олега Ольжича – одного з яскравих символів українського націоналізму і одного з найпотужніших українських поетів першої половини XX століття.

      Постать Ольжича набуває історичного змісту у тому сенсі, що він є одним із духовних лідерів молодого покоління першої еміграційної хвилі 20-х років XX століття (як тут не згадати Олену Телігу, близьку йому в поезії і спільницю у суспільно-політичному житті), яке спромоглося не лише зберегти, але й примножити пасіонарну енергію українського народу, майже зруйновану у радянській Україні репресіями, голодомором, вигубленням і спотворенням культури. «Хай воскресне столиця Андрія, Дух вояцький живе у народі!» – такою метою жив Олег Ольжич.

      У своїх роздумах я, звичайно, спирався на незаперечні факти з життя і творчості Кандиби, який свої наукові праці підписував справжнім прізвищем, поезії – псевдонімом Ольжич, а в підпіллі перебував під прізвищем Кардаш. І користувався здобутками «кандибіани», науки, що активно, часом – небезперечно, аналізує його життя і творчість. Подаю їх не з вагою значимості, а в порядку власного ознайомлення з ними. Насамперед:

      – це і мудрі роздуми над творчістю Ольжича академіка НАН України Миколи Жулинського;

      – це і виважені оцінки політичної діяльності Ольжича чинного Голови ОУН Богдана Червака;

      – це і влучні спостереження літературознавця, поета, перекладача Миколи Ільницького за поезією Ольжича;

      – це і позбавлені наукоподібності дослідження Романа Онишкевича, який точно підмітив, що трагічна доля Ольжича, як і його співвітчизниці Олени Теліги, є «символом трагедії українського націоналізму з її одвічною боротьбою із зовнішнім ворогом і чварами у власному домі»;

      – це і сповнені емоцій і фантазувань і разом із тим виважені роздуми про Ольжича українського письменника і громадського діяча Миколи Краснощока, який, до речі, перебував у Києві під час німецької окупації;

      – це і щиросердні, позбавлені політичної кон’юнктури, враження від життя і творчості Ольжича в епоху боротьби за українську незалежність, що прозвучали з вуст запорізької вчительки, «всеукраїнської домашньої вчительки з історії», як її з повагою називають, Ганни Володимирівни Черкаської. Вони є переконливим свідченням того, що життя і творчість Ольжича треба починати вивчати ще у середній школі;

      – це і психологічний портрет Ольжича у публікації «Любов і творчість, туга і порив, відвага і вогонь самопосвяти» літературознавця і письменника Петра Білоуса. Це перша і вдала спроба подати нам «живу людину», яка не зійшла з пам’ятника, а жила серед нас – страждала, кохала, боролась і не зраджувала себе…

      У дослідженні мені пощастило скористатись безцінними матеріалами про Ольжича, дбайливо зібраними і зосередженими в журналі «Український історик», який видавався у США, що були підготовлені до друку Головою Українського Історичного товариства, головним редактором цього єдиного на Заході україномовного науково-історичного журналу Любомиром Винарем у 1985 і 1986 роках. Тут і:

      – глибокий аналіз поетичної творчості Ольжича самого Винара,

      – систематизація його громадсько-політичної діяльності, здійснена його соратниками.

      – спогади дружини Ольжича, її розповіді синові про батька,

      – численні спогади його друзів.

      Цікаво, що «вороги» взагалі не залишили негативних згадок про Ольжича. Я маю на увазі «ворогів», які могли з’явитись у нього в результаті розколу ОУН на мельниківців та бандерівців. Хіба що… А може, у нього й не було ворогів, адже він прагнув до об’єднання зусиль і дій українців у боротьбі за національне визволення?..

      Погляд з висоти часу.

      Між появою на світ у 1907 році у житомирському пологовому будинку у щасливих батьків малятка і закляклим трупом у камері концтабору Заксенхаузен у 1943 році пройшло 37 років, усього 37 років. Але як сказав сам Ольжич: «Не роки життєвою мірою – зміст».

      У цьому щасливо-трагічному проміжку часу ми зустрінемо знаменні часово-просторові орієнтири його життя:

      – багато СКАЧАТЬ