Галицька сага. Велика війна. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чоловіка самого, як і їхня єдина дочка, шістнадцятирічна Марія. Свого часу Тома дещо чув про Василя Гнатіва. Його ім’я якось згадувалося в часописі товариства як його активного члена.

      Колона проходила повз невеличкі акуратні чисті села, і звиклим до своїх обійсть галичанам вони здавалися чимось нереальним. Не в одного селянина виникли сумніви, чи взагалі можна жити у таких хатах. Але люди, що спостерігали за дивною колоною хто з вікон, хто з подвір’я, стверджували протилежне.

      – Бачили, як живуть? – подав голос хтось позаду Білецького.

      – Культура! – заздрісно відповіли поруч.

      – Ми вже надивились їхньої культури! – крізь зуби процідив Осип Павлюк зі Стрия. – У вагонах!

      Три тижні тому, коли його заштовхали в і без того переповнений вагон, за своїми переконаннями, він був схожий на професора Ревуцького і, судячи з його слів, а головне – дій, потрапив до списку заарештованих чисто випадково, не сподобавшись місцевому війту, але три тижні перебування в нелюдських умовах зробили з нього переконаного якщо не москвофіла, то принаймні ворога всього австрійського.

      Тим часом довга дорога, напевне, закінчувалася. Перед стомленими людьми постала величезна піщана, де-не-де поросла травою, огороджена колючим дротом долина. Власне, дерев’яні стовпи та натягнутий дріт були єдиними спорудами. По периметру, куди не глянь, стояли солдати і з цікавістю спостерігали за прибулими. Перед першими рядами в’язнів відчинилися такі ж дротяні ворота і «люб’язно» запрошували ввійти.

      Тут озвався Микола Ревуцький.

      – Пригадую, на цьому місці ми студентами полюбляли відпочивати у вихідні, – сказав він і посміхнувся. – Хороші були часи!

      – Як називається це місце? – поцікавився отець Гнатів.

      – Називається воно Талергоф.

      Але для більшості галичан і буковинців це слово було тільки порожнім звуком. Під крики конвоїрів, а подекуди й удари прикладами, декілька сотень в’язнів пройшли крізь дротяні ворота на обгороджене поле. Ворота за ними зі скрипом зачинилися. Не розуміючи, що робити далі, прибулі в нерішучості застигли там, де їх застав цей звук, але їх ніхто не чіпав, не лунало ніяких команд, навіть вартові по той бік колючого дроту прилягли на землю.

      Зрозумівши, що вони залишені на себе, дехто з прибулих також опустився долі, щоправда, на відміну від вартових, які вклалися на шинелях, у в’язнів не було нічого. Так і прилягли вони на сиру землю, позаяк майже літня погода дозволяла це робити без ризику застудитися.

      – Уночі буде холодно! – попередив Микола Ревуцький, також опускаючись на землю.

      – Чому? – запитав Осип Павлюк.

      – Гори близько. А скажу вам, Альпи – то не наші Карпати! Альпи – то є Альпи!

      Поволі весь галицько-буковинський етап опустився на землю. Що робити далі, не знали. Ніхто їх не турбував, не кричав і не погрожував. А поки цього СКАЧАТЬ