Орда. Роман Іваничук
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Орда - Роман Іваничук страница 16

СКАЧАТЬ тож за наказом канцлера Головкіна Скоропадський вислав до Петербурґа заручницями жінок усіх мазепинців, що втекли до турків. Прийшли до монастиря і по мене. Сестриці звідомили про небезпеку, і я притьмом подалася до Чернігова шукати захисту в Полуботка. Саме тоді виправлявся він з козаками на Ладозький канал, і я подалася за ними. Пішла теж зі мною й жона генерального осавула Гамалії. Та не допустили нас до мужів, забрали до Петербурґа заручницями, хоч мужі наші в Туреччині ніколи й не були… Поселили нас на Василівському острові, де жили карлики. Звідки вони взялися? Хіба не знаєш – Петро любить менших за себе.

      – І в тебе тоді виросли крила… А що сталося з іншими жінками?

      – Зі мною в карлицькій слободі жили мати генерального бунчужного Федора Мировича, жони генерального осавула Северина Гамалії, полковників Івана Покотила та Дмитра Горленка… Найстарший карлик з наказу Меншикова примусив їх написати чоловікам листи до Туреччини, щоб вони повернулися. Жінки зробили це і стали самі карликами… А я, достеменно знаючи, бо ж сама бачила, що Чуйкевич в работизні на каналах, не писала листа, і мене присудили до рівності…

      – Як – до рівності?

      – Стяти голову, щоб не була вища за карлиць. Тоді я полетіла… Отче, а ти ніколи не задумувався над тим, чому ми маємо здатність маліти?

      – О, я знаю! – вигукнув Єпіфаній. – Колись давно на нашій землі жив Божий коваль Козьма Дем’ян. Отож на нього напав великий змій: пролизав язиком двері кузні, та не ликом шитий був Божий коваль, схопив змія за язик кліщами, запріг у плуга і проорав ним землю від моря до моря. Над Дніпром попросився великий змій до водопою, та невблаганний коваль погнав його аж до Чорного моря. Випив змій півморя, луснув – і розповзлися з нього по нашій землі малі змієнята, що й донині не дають нам вирости вище за їхній зріст.

      – Це казка, – відказала Лебедиця-Мотря. – А ти докопайся до правди.

      Задумався Єпіфаній, повернувся до столика, перо само вмочилося у каламар і, виводячи на папері слова заклинання, заговорило:

      «Поможи нам, Боже, вбити полковника Носа. Вбиймо у собі малість: щодня, щохвилини втовкмачуймо у свою свідомість ідею першості людської свободи, бо без визнання особистої незалежності гине нація. Подай нам, Господи, силу відстояти висоту свого духа: на нас звідусіль чигає неволя, що обіцяє легке й спокійне життя. Урятуй нас, Спасителю, від ситого невільного животіння, що вбиває дух, зголоди нас жадобою постигати всією своєю сутністю висоту душ наших. Не дай злінивитися і в лінивстві змаліти, висуши уста наші спрагою свободи, відбери в нас рабську готовність вибирати між волею і неволею!..

      Уміцни нас, Всевишній, державністю розуму, ми не винні за нашу історію. Чи ж то наша вина, що в сиву давнину відмовилися предки наші від корони, визнавши зверхність візантійського патріарха, що права коронації не мав, і через те вони стали слабші за сусідів, яких коронував Папа Римський? Що, втративши княжу владу, ті ж праотці СКАЧАТЬ