Я (Романтика). Микола Хвильовий

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ти, Хлоню, фантаст! – заспокоюючись сказав анарх і взяв юнака за руку. – Ти, мабуть, вічно ширяєш у сфері фантомів?

      – А хіба це погано?

      – Звичайно, ні!

      – Я думаю теж, – сказав Хлоня й додав: – бо… скучно на землі!

      – Ти знову про землю, нехороший поете, – і анарх положив свою руку на Хлонині кучері. – Покинь про це думати!

      – І правда! – скинувся Хлоня і змовк.

      У палатах спалахували вогні: збирались хорі. Але дзвоника не було. На веранді зійшлась група санаторійців, і доносився сюди голос миршавого дідка. В крайній палаті кричала Унікум. Дідкові, очевидно, бракувало теми, й тому раз-у-раз долітала докучлива фраза:

      – Хе… Хе… Тавонароля!

      І тоді ж раптом тишу розрізав химерний крик: то кричав десь за сіновалом санаторійний дурень. Луна зійшла на ріку й попливла по ній, віддаляючись і замираючи на Ґралтайських Межах. Крізь гущавину дерев замаячіли чотири люкси: вони спалахнули біля домів відпочинку. Буйним цвітом пахтів кінець мудрого степового літа. І знову долетіло з веранди:

      – Хе… Хе… Тавонароля!

      – Чуєте, яка вбогість! – сказав Хлоня. – Він нічого іншого не придумає, крім «Тавонаролі». Іноді навіть шкода його.

      Анарх подивився на хлопчика й сказав:

      – Який ти розвинений, Хлоню! Ти навіть дивуєш мене!

      – Дивуватися зовсім нічому! – і Хлоня відкинув волосся: – Давайте краще про інше… От, припустім, знову про командну висоту… Колись, знаєте, зійшов я туди, коли прокидалася земля й горів ранок. Що це була за картина – я не можу вам розказати. І от у цю мить я – ні з того, ні з сього – згадав нашого миршавого дідка. І от, уявіть: я гадав, що я тут почую до нього лише більшу огиду, а вийшло зовсім не так…

      Хлоня змовк і насвистував якусь невеселу пісеньку.

      – А як же вийшло? – спитав анарх.

      – А так, – сказав Хлоня. – Переді мною стояло обличчя дідка, і я бачив, що воно з кожною хвилиною міняє свої форми, свої риси, і раптом замість дідка переді мною стоїть троглодит із дальніх віків, жалібно дивиться на мене своїми розумними очима, і я чую якісь нечленороздільні звуки. Навкруги мене прокидається земля, горить ранок, а я стою й дикими очима дивлюся в даль. Я питаю: «Що це?» Але чую тільки, як у нетрях землі щось клекоче, бурлить, вирує. Тоді я лечу, мов божевільний, і пронизую своєю дикою тоскою землю… Що це?.. Я кинувся з командної висоти й біг, не оглядаючись, у степ і кричав: «Банзай! Банзай! Банзай!».

      Хлоня змовк і знову насвистував якусь невеселу пісеньку.

      – Ви не знаєте, – спитав він раптом, – що це «банзай»? Здається, це те, що в нас «слава». Це так в Японії? Да?..

      – Да! – кинув анарх і, запропонувавши сісти на стілець, сказав: – А все-таки видно, що ти поет, Хлоню: в тебе навіть фантоми якісь своєрідні.

      – Можливо! – сказав Хлоня й раптом додав. – А знаєте, товаришу, чому я хотів утопитись?

      – Чому? – спитав анарх. – Мабуть, тому, що ти глупенький юнак.

СКАЧАТЬ