Ключник світів. Наталия Уиллрайт

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ веселого ви знайшли, шановний Олександре Миколайовичу, у відірваній частини тіла? – запитав одягнений в цивільне чоловік.

      – Ааа, ось і стерв'ятники злетілися, – простягнув Св’ятопятов. – Щось ви довго, ми вже зачекалися.

      – Я приїхав ще хвилин двадцять тому, в почуття ВАШИХ підопічних приводив, – відповів чоловік. – Непритомніє молодь. Це ми з вами надивилися за роки служби, а для них труп побачити справжній стрес.

      – Так ви ж «лікар» не по живим, а по тим, хто дух випустив, – зі знущальною ноткою вимовив полковник.

      – Єхидствуйте-єхидствуйте, Олександр Миколайович, тільки все одно без нашого брата ваші розслідування можна в довгий короб відкладати, як нерозкриті.

      – Ой та годі. Що тут розслідувати? І так видно жіноча рука, начебто молода, начебто не бідна, – відповів Св’ятопятов.

      – Ось-ось «начебто». А я відбитки зніму, скребки візьму, проведу аналізи необхідні. Завтра будете знати про труп все: вік, ім'я, де живе, хто родичі, – судмедексперт клацнув язиком і поліз в свій чемоданчик за гумовими рукавичками.

      – Так, – погодився Св’ятопятов, – без вас, Дмитро Родимович, нам нікуди. Тільки ось все одно робота у вас противна.

      Полковник скривився і відійшов убік. Судмедексперт щось відповів йому вслід, але Олександру Миколайовичу було вже не до того. З-за повороту виїхав мікроавтобус місцевого телеканалу новин.

      – Ось, стерво! – вилаявся неголосно полковник і попрямував напереріз автомобілю.

      Мікроавтобус різко загальмував. З вікна висунулася опухла фізіономія водія. Він голосно нецензурно вилаявся на служителя закону, який перегородив йому шлях.

      – Ти що, зовсім сором розгубив!? – закричав у відповідь Св’ятопятов. – Я тебе зараз на три доби заберу за водіння в нетверезому стані!

      Водій, мабуть, розгледів крізь опухлі повіки зірочки на погонах, тому засунув голову назад. Тим часом з мікроавтобуса вийшла вже немолода жінка, одягнена в дуже тісний костюм брудно-рожевого кольору. Товстий шар пудри підкреслювала зачіска, закручена в старомодний височенний начіс. «Дама в рожевому» підійшла до полковника і з важністю заявила:

      – Шановний! Раджу не перешкоджати нашій знімальній групі. У нас завдання від самого генерального директора телекомпанії!

      Св’ятопятов від такого нахабства з боку представниці ЗМІ покрився червоними плямами.

      – Шановна! Мені все одно, хто Вам давав якісь завдання! На цій ділянці головний я! Якщо хочете отримати інформацію про подію, то нехай ваш телеканал пише офіційний лист в прес-службу Міністерства внутрішніх справ! – роздратовано відповів полковник.

      Дама роздула пухкі щоки. Її дрібні поросячі оченята забігали з боку в бік.

      – Я вам ще покажу! – крикнула вона Св’ятопятову, розвертаючись до мікроавтобуса.

      Завантажившись в автомобіль, мадам одразу почала телефонувати по мобільному телефону.

      – Ларкін! – покликав полковник молоденького поліцейського. – Іди сюди!

      Хлопець підійшов до Св’ятопятова.

      – Призначаю тебе на пост доглядача за телевізійниками! Стеж, щоб вони не пролізли з іншого боку. Якщо хоча б один з них вийде з автівки, скажеш. Все зрозумів?

      – Так точно! – закричав Ларкін і попрямував убік мікроавтобуса.

      Св’ятопятов не полюбляв сутичок з настирливими працівниками мас-медіа. На його щастя приїхала журналістка старого гарту. Сказали офіційний лист, значить офіційний лист. Була б на її місці молода представниця ЗМІ, полковник міг би не вистояти сутичку. Вони напористі, ще нічого не бояться, беруть нахабством і гучними прізвищами. Цього разу йому пощастило. Але тепер найкраще буде швидше очистити місце злочину. Зазвичай телевізійники по одному не з'являються. А з натовпом працівників засобів масової інформації полковнику ніяк не впоратися. Тому Св’ятопятов поспішив повернутися до відірваної руки. Над нею вже попрацював його колега.

      Полковник зі спини підійшов до судмедексперта.

      – Як ідуть справи у нашого доктора?

      Дмитро Родимович гикнув і тихенько вилаявся.

      – Не добре, Олександр Миколайович, зі спини підходити, коли людина занурена в свої думки, – буркотливо відповів судмедексперт.

      Полковник посміхнувся.

      – Ех, Дімка, скільки ми з тобою вже працюємо? Років двадцять п'ять?

      – Мені здається більше, років двадцять сім або навіть тридцять, – відповів Дмитро Родимович.

      Судмедексперт склав інструменти в свій чемоданчик, піднявся і обтрусив з коліна пил.

      Незважаючи на немолодий вік, Дмитро Родимович СКАЧАТЬ