Юра. Історія з книги «Месопотамія». Сергій Жадан

Чтение книги онлайн.

      – Ти ще дзеркало приклади, – порадив Юра.

      – Сам приклади, – образився молодий. – Що робити? – запитав. – Він же зараз розкладатися почне.

      – Чому там розкладатися, – відповів Юра. – Шкіра та кістки. Лиши його.

      Юра припускав, що той, хто повідомить лікаря, сам і буде цього мерця виносити. Тому розгорнув принесений йому минулорічний випуск «Національної географії» й несподівано для самого себе зачепився за матеріал про тваринний світ Месопотамії. Месопотамія, думав, Месопотамія – щось пов’язане з водою. Щось із каміння та піску. З тваринним світом у Месопотамії складалося не найгіршим чином – стверджували в журналі. Худоба здебільшого належала монастирям, тварин приносили богам у жертву, у подяку за щедроти, повертаючи таким чином борги. Прочитавши про борги, Юра занервував і відклав журнал убік. Засинаючи, слухав човгання малого. Навіть не повертаючись, знав, що той кружляє довкола мерця. Смерть притягує, особливо чужа.

      Надвечір прокинувся, визирнув за вікно. Темні дерева, ранні сутінки, початок липня. Молодий сидів на сусідньому ліжку, не відводячи очей від трупа.

      – Ми що, – спитав, побачивши, що Юра прокинувся, – будемо спати з ним в одній кімнаті?

      – Спи в коридорі, – порадив Юра.

      Але той лише налякано пересмикнув плечима. Молодого звали Саша. Саня, – сказав він під час знайомства. Був насправді не такий і молодий – років двадцять, просто виглядав недосвідчено. Особливо коли порівнювати з тими, хто вже помер. Худий, тренований, грав у футбол. Постійно гриз нігті, від чого мав рожеві пальці. Мав також нестрижене чорне волосся й тріщину в нозі. Через неї сюди й потрапив. Після травми в лікарні порадили обстежитись, як це й буває зазвичай. Зробив знімок, лікарі щось знайшли. Саня стверджував, що це в нього від стресу. Лікувався близько місяця, а все ніяк не міг звикнути. Провідувала його мама, передавала привіти від команди. У стаціонар, схоже, потрапив уперше. Боявся мертвих. Тепер сидів у футбольних шортах і червоній майці, на чолі від напруження проступили вени, мабуть, уявляв, що йому сьогодні буде снитись. Юра не витримав, накинув сорочку, вийшов у коридор, знайшов лікаря. З лікарем вони підтримували один одного – лікарю хворі теж не подобались. Кому будуть подобатись доходяги, що постійно намагаються виплюнути таблетки й пронести в палату алкоголь? Юра кивнув, лікар важко підвівся, вийшов за ним. Був заповільний, як на свій вік, проте інтелігентний і доволі привітний. Звик перебувати серед хворих, скидався поміж них на свого, вирізнявся хіба що білосніжним халатом та окулярами в тонкій золотій оправі на повному обличчі.

      – Ну, і куди я його? – зайшовши й сховавши пухкі долоні до кишень халата, кивнув на мерця. – Хай уже лежить до завтра.

      – Може, у коридор винести? – невпевнено запропонував молодий.

      – Ще наступить хто вночі, – не погодився лікар. – Усе, – сказав, – відбій.

      – Відбій так відбій, – погодився Юра, стрельнув у коридорі в якогось доходяги сигарету, вибрався чорним ходом надвір. Сів на бортик фонтана, знайшов заникану для таких випадків запальничку. Ночі в липні короткі, навіть не накуришся.

      Фонтан стояв посеред великого прохідного двору, навпроти головних дверей диспансеру. Був засипаний торішнім листям і недопалками. Води в ньому не було. Причому ніколи. Жовта будівля виступала з-поза дерев, вікна на першому поверсі стояли темні, з другого, де знаходились палати, падали жовті плями світла, вихоплюючи у темряви з рук метеликів. Доходяги готувались до сну. У темряві хотілося лишатись. Загасив недопалок, зібрався йти до палати. Молодий чекав на нього, не лягаючи. Спробував розговорити, але Юра відмахнувся й завалився прямо на «Національну географію». Молодий ображено сховався під ковдру, кидаючи в бік мерця розпачливі погляди. Юра подумав, що поруч із мерцем, мабуть, лежить його душа. Лежать собі, тісняться, мов родинна пара, що так і не надбала двомісного ліжка.