Письменники про футбол. Літературна збірна України. Юрій Андрухович

Чтение книги онлайн.

      1. Нагорода номер один

      З початку 1960-х років мій батько підсів на кросворди в тижневику «Україна». Кількарічна наполеглива боротьба з опором матеріалу не могла не принести такого бажаного й давноочікуваного результату. Певного щасливого дня батькові вдалося розв’язати черговий кросворд повністю. Він якомога швидше вирізав його ножицями і, вклавши у конверт, надіслав до редакції – першим п’яти переможцям було обіцяно пам’ятні призи. Батькові вдалося потрапити до п’ятірки. З усіх пропонованих редакцією призів (передплата на наступне півріччя, набір святкових поштівок до дня Жовтневої революції, туалетне мило «Лесное» та ін.) батько вибрав те, заради чого так довго боровся – фото правого крайнього нападника київського «Динамо» Олега Базилевича з його ж автографом.

      Коли я врешті доріс до розуміння цінності цього приза і полюбив його не менше за батька, Базилевич уже в «Динамо» не грав. За іронією долі він покинув команду саме напередодні сезону-66, тобто напередодні трьох поспіль динамівських тріумфів у першості СРСР. Уболівальницькими колами кружляли чутки про перманентний конфлікт із головним тренером команди Віктором Масловим. З «Динамо» Базилевич подався в Одесу до «Чорноморця», де на нього вже чекав інший динамівський вигнанець і найближчий друг, лівий нападник Валерій Лобановський, так само жертва масловського диктату. Втім, у «Чорноморці» друзяки відіграли всього лиш один сезон і, знову чимось невдоволені, перебігли у «Шахтар». За це їх навіть покритикував кількома віршованими рядками всенародний улюбленець сатиричний журнал «Перець».

      І все ж на батьковому призовому знімку Олег Базилевич, він же Базиль, кругловидий і капловухий, все ще красується у динамівській формі – специфічно написане зліва, де серце, «Д» збрехати не дасть. У цьому й полягає метафізика фотографії: зупинивши час назавжди, вона схоплює понадчасову суть.

      2. Правий i лiвий

      Що їх, Базиля й Лобана, єднало? Майже однолітки, обидва корінні кияни. Прізвища в обох зраджують польське походження, себто обидва прізвища є містками ще до тих часів, коли в Києві розмовлялося переважно польською. Тому Базилевич не Василевич, а Лобановський, хоч і Васильович, та якби народився на сто років раніше, то звався б Валєри.

      Безумовно, з дитинства для них не існувало іншого клубу, крім «Динамо». Вони були на нього приречені. Однак їхнє дитинство поглинула війна – принаймні раннє, дошкільне дитинство. Можливо, це також має значення. Можливо, не має жодного.

      У грі я ніколи не бачив ані одного, ні другого. Регулярно дивитися футбол я почав лише з моменту, коли вдома з’явився телевізор – а це означає щойно із сезону-67. Лобан і Базиль на цей час уже виступали за донецький «Шахтар», матчів за їхньою участю телебачення майже не показувало. Якби вони не пішли з «Динамо» геть від Маслова, я обов’язково запам’ятав би їхню гру. Але за «Шахтар» я ніколи не вболівав і спеціально ним не цікавився.

      Мені залишається тільки вірити, що Базиль і Лобан були цілком феноменальні правий та лівий краї. Причому не кожен із них зокрема, а саме разом і тільки у такій зв’язці. Чорт забирай, та вони ж зналися і дружили ще з футбольної школи молоді!

      Зрозуміло, що «сухого листа» у виконанні Лобана, чи то пак Рижого, я ніколи не бачив. Зате я бачив його неодноразово у виконанні Штефка Рибака, 7-го номера франківського «Урагану». Коли Рибак закручував м’яч у ворота просто з кутової позначки, всі дорослі на трибуні навколо повторювали: «Як Лобановський». Штефко Рибак забив повно таких кручених м’ячів, його за це боялася вся перша ліга. Але він так і не отримав жодного звання, навіть каемесом не був, просто футболістом.

      3. Тренувати!

      Як гравці Базиль і Рижий Лобан теж особливих висот не сягнули. Це речення слід розуміти правильно: маються на увазі формально визнані висоти. Чемпіонами СРСР вони стали тільки одного разу, далекого 1961 року, коли, незважаючи на молоді роки (22 і 21 відповідно), міцно закріпилися в київській основі. До збірної СРСР їх іноді запрошували, проте ключовими в ній вони не стали. Обидва припинили виступи жахливо рано, у 29 років, тобто у віці, коли справжні зірки лише досягають розквіту. Складається враження, ніби їм не терпілося швидше зійти з поля і почати тренувати інших.

      4. Кожен кiнець – початок?

      Їхня нетерплячка виявилася більше ніж обґрунтованою. Як тренери вони вже на середину 1970-х стали корифеями світового класу.

      Почалося з того, що наприкінці сезону-73 Лобана покликали до Києва очолити «Динамо». Увесь сезон команда йшла нога в ногу з «Араратом» – причому як у першості, так і в кубку. Ніхто з двох не хотів програвати ні там, ні там. Протистояння виявилося надто принциповим, на карту ставилося все. Фінал кубка відбувся за кілька турів до закінчення першості. Кияни вели в рахунку фактично до останньої хвилини основного часу. Після такого речення зазвичай повідомляється щось жахливе. Так і є, ось воно: на останній хвилині вони пропустили, а в додатковий СКАЧАТЬ